Стріли половців пронизують степове повітря, а грім копит лунає над укріпленнями на Посуллі. У цей кривавий вир 1187 року вплутався переяславський князь Володимир Глібович, чия раптова смерть не просто сколихнула князівські двори Київської Русі, а й залишила в літописі першу відлуння слова, яке ми сьогодні вимовляємо з гордістю – Україна. Цей момент, зафіксований у Іпатіївському літописі, став не просто рядком у хроніці, а іскрою, що запалила тисячолітню історію назви, яка еволюціонувала від порубіжної землі до символу нації.
Київська Русь у другій половині XII століття переживала час роздробленості, коли князі боролися не лише з зовнішніми ворогами, а й між собою за владу. Половецькі набіги стали постійною загрозою для південних рубежів, змушуючи будувати лінії укріплень – від Переяслава до Торческа. Саме тут, на цих фортецях, народжувалася ідея “межової землі”, де кожен воїн знав: за спиною – рідні поля, попереду – ворожий степ. Володимир Глібович, син галицького князя Гліба, правил Переяславом з 1177 року, прославившись як хоробрий полководець.
Битва на Посульському рубежі: контекст трагедії
Навесні 1187-го Святослав Чернігівський зібрав коаліцію князів для великого походу проти половців. Володимир приєднався з дружиною, і сили русичів рушили степом. Біля Гумні (сучасна Полтавщина) на них налетіли кочівники. Князь бився люто, але полонивши його, половці стратили героя. Новини про загибель розлетілися миттєво, викликавши хвилю скорботи. Переяславці ридали, а вся земля на посульському порубіжжі, звана в літописі Україною, потужала разом з ними.
Ця подія не була ізольованою. Русь тримала оборону на “Дикому Полі”, де степові вітри несли запах крові та свободи. Посульська лінія – ланцюг городищ – символізувала стійкість, а смерть Володимира підкреслила крихкість князівської єдності. Літописець, описуючи ці події, не просто фіксував факти, а передавав емоційний накал епохи, де кожна земля мала своє ім’я та долю.
Точна цитата з Іпатіївського літопису
Іпатіївський літопис, складений у XIV столітті на основі київських зводів, зберіг для нас той безцінний фрагмент. Під роком 1187-м читаємо: “ѡ нем же Ѹкраина много постона“. Повний уривок: “І плакали по ньому всі переяславці… бо був князь добрий і міцний на рати… За ним же Україна багато потужила”. Ці слова, написані староруською, пульсують болем утрати, ніби голос степу, що оплакує свого захисника.
Літопис не уточнює меж “України”, але контекст вказує на південну Переяславщину – порубіжжя з половцями. Це не абстрактне поняття, а жива земля з городами, полями та людьми, які щодня дивилися в очі небезпеці. Саме тут слово “Україна” вперше зафіксовано як топонім, що окреслює конкретну територію.
Що означало слово “Україна” для давніх русичів?
Слово “оукраина” корениться в праслов’янському корені “край” – шматок землі, відділений рубежами. Деякі вчені, як Михайло Грушевський чи Петро Толочко, бачать у ньому “прикордоння”, “межову землю” – синонім порубіжжя. Інші, зокрема Григорій Півторак чи Віталій Скляренко, наголошують на ширшому сенсі: “рідний край”, “окрема земля князівства”, що відрізняється від “окраїни” як суто околиці.
У літописах XII–XIII століть “україна” не має етнонімічного забарвлення, а радше географічне чи адміністративне. Воно позначало відокремлені території в часи феодальної роздробленості, коли Русь рвалася на уділи. Суперечки тривають: чи це лише степовий фронтир, чи вже натяк на “свою країну”? Консенсус сучасних дослідників – первісне значення локальне, пов’язане з межею, але з потенціалом розростання.
- Прикордонне тлумачення: Підтримується істориками як Орест Субтельний – акцент на оборонні функції земель.
- Земельне тлумачення: За Іваном Огієнком – “країна” як синонім князівства, подібно до “Галицької землі”.
- Еволюційне: Відділений “шматок” Русі, що набуває самостійності (В. Скляренко).
Після списків ці інтерпретації допомагають розібратися в нюансах, але ключове – слово вже жило в мові, відображаючи реалії життя на межі цивілізацій.
Інші ранні згадки: від Галичини до Волині
Перша згадка не була одиничною. Уже 1189-го літопис фіксує “Оукраину Галицьку” – поїздку Ростислава Берладника до подністрянського Пониззя, південної Галичини. Тут “україна” – опять порубіжжя, але тепер західне, з ляхами та степом.
1213 рік: Данило Галицький “забрав Берестій, Угровськ, Верещин, Столп’є, Комов і всю Україну”. Це волинські землі біля Бугу, прикордоння з Польщею. Подальші: 1268 – “ляхове україняни” попереджають про напад; 1280 – Лев Данилович хоче “части в землї Лядьскои на Въкраини”; 1282 – село Воїнь “на Въкраиници”. Всі випадки – про межові зони.
| Дата | Контекст | Регіон | Значення |
|---|---|---|---|
| 1187 | Смерть В. Глібовича | Переяславщина (Посулля) | Порубіжжя з половцями |
| 1189 | Ростислав Берладник | Галицьке Пониззя | Галицька межа |
| 1213 | Данило Галицький | Волинь (Буг) | Вся прикордонна Волинь |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, litopys.org.ua. Ця таблиця ілюструє патерн: “україна” завжди на краю, де стикаються світи.
Від порубіжжя до козацької держави: еволюція назви
Після монгольської навали згадки зникають, але відроджуються в XVI столітті. На карті купця Мотіеля (1580-ті) – “Uckrania” по Дніпру. Стефан Баторій ділить на “Київську, Подільську, Брацлавську Україну”. Козаки роблять назву живою: пісні співають про “козацькі україни”.
У XVII – Петро Сагайдачний пише про “власну отчизну нашу Україну”. Боплан у 1651-му видає “Опис України”. Хмельниччина перетворює локальний топонім на державний: універсали Богдана, Бендерська конституція Орлика 1710-го. До ХІХ століття “Україна” охоплює всю етнічну територію, стаючи національним символом.
Імперії намагалися дискредитувати: “окраїна Москви”. Але слово вистояло, як ті посульські вали. Сьогодні, в часи нової боротьби, воно нагадує: Україна – не периферія, а серце Європи.
Цікаві факти про першу згадку
- 18 квітня 1187-го – точна дата за юліанським календарем, коли літописець міг записати подію.
- Володимир Глібович – зять Святослава, його смерть посилила галицько-київські зв’язки.
- Іпатіївський список – унікальний, бо зберіг київські тексти, втрачені в Лаврентіївському.
- На Радзивіллівській карті 1613-го “Vkraina” – від Києва до Запоріжжя, з “пустелями татарськими”.
- У Пересопницькому Євангелії 1556-го: “пришол в україни іудейския” – біблійний контекст “краю”.
Ці перлини з глибин історії додають шарму: Україна народилася в бою, виросла в піснях і утвердилася в боротьбі. А скільки ще таємниць ховають ті старі пергаменти, чекаючи нових відкривань?
Коли ветер степовий шепоче над Посуллям, здається, ніби голос Володимира лунає: земля ця – наша, і ми її боронимо. Подорож у минуле не закінчується – вона кличе вперед, до нових сторінок літопису.