У серці бурхливих 1960-х, коли радянська машина здавалася незламною, один текст розрізав тишу, як гострий ніж крізь застиглий лід. “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби став не просто книгою, а справжнім маніфестом опору, що викривав приховану гру влади. Ця праця, народжена з арештів української інтелігенції 1965 року, розкриває, як під маскою братства народів ховалася систематична асиміляція, де українська культура танула, ніби сніг під весняним сонцем. Вона не втратила актуальності й сьогодні, коли Україна бореться за свою ідентичність у світі, сповненому гібридних загроз.
Дзюба, літературний критик і дисидент, не просто критикував – він розбирав механізми, де інтернаціоналізм перетворювався на інструмент домінування. Його слова, поширені в самвидаві, стали іскрою для поколінь, що шукали правду за залізною завісою. А тепер, у 2025 році, коли цифрові ехо минулого переплітаються з реальними конфліктами, ця тема пульсує з новою силою, нагадуючи, як легко ідеали перетворюються на зброю.
Історичний контекст: Як народилася праця, що сколихнула епоху
1965 рік виявився переломним для української інтелігенції – хвилі арештів прокотилися Києвом, зачіпаючи письменників, художників і мислителів, які наважилися говорити про національну гідність. Іван Дзюба, спостерігаючи за цими подіями, відчув, як система стискає горло свободі, і взявся за перо. Його трактат, надісланий лідерам УРСР Петру Шелесту та Володимиру Щербицькому, став відповіддю на репресії, що маскувалися під “інтернаціоналізм”.
У ті часи Радянський Союз проголошував єдність народів, але реальність була іншою: українська мова витіснялася з освіти, преси та повсякденного життя, поступаючись місцем російській. Дзюба аргументував, що це не випадковість, а спланована політика, корені якої сягають імперських часів. Він посилався на ленінські принципи, які обіцяли рівність, але на практиці перетворювалися на русифікацію – процес, де культура меншин розчинялася в домінуючій. Ця книга, спочатку поширена в самвидаві, швидко вийшла за кордони СРСР, видаючись українською, англійською, російською та іншими мовами без дозволу автора.
До 1990-х твір залишався забороненим в Україні, але його вплив відчувався в дисидентських колах. Перше офіційне видання в журналі “Вітчизна” 1990 року відкрило двері для дискусій, що тривають досі. Згідно з даними з архівів, книга була перекладена на шість мов і видана в Мюнхені 1968 року, ставши символом опору.
Суть ідеології: Інтернаціоналізм як маска для асиміляції
Інтернаціоналізм, за Дзюбою, мав бути мостом між народами, де кожен зберігає свою унікальність, як різні ноти в симфонії. Але в радянській реальності він перетворився на пастку, де російська культура поглинала інші, ніби голодний звір. Автор розкриває, як політика “зближення націй” насправді прискорювала русифікацію – витіснення української мови з шкіл, театрів і медіа.
Дзюба наводить приклади: у 1950-1960-х роках частка україномовних видань падала, тоді як російськомовні домінували. Він цитує офіційні документи, показуючи суперечність між декларованою рівністю та реальними заборонами на українські традиції. Русифікація, на його думку, була не грубою силою, а хитрим процесом, де економічні стимули та пропаганда змушували людей обирати “зручну” мову, стираючи корені.
Ця ідея резонує з теоріями колоніалізму, де домінуюча культура нав’язує себе як “універсальну”. Дзюба порівнює це з імперськими практиками, де українці ставали “молодшими братами”, втрачаючи голос. Його аналіз глибокий: він розбирає не тільки мовні аспекти, але й психологічні – як асиміляція руйнує самоідентифікацію, залишаючи порожнечу.
Ключові аргументи Дзюби в деталях
Один з центральних моментів – критика ленінської національної політики, яка обіцяла самовизначення, але призвела до централізації. Дзюба наводить статистику: у 1920-х “українізація” дала поштовх, але до 1930-х репресії знищили її плоди. Він описує, як українська інтелігенція, від Симоненка до Стуса, страждала від цієї подвійної гри.
Інший аспект – економічний тиск: кар’єрний ріст залежав від знання російської, роблячи українську “сільською”. Це створювало розкол, де міські еліти віддалялися від коренів, а село зберігало традиції, як останній бастіон.
Вплив на українську культуру: Від минулого до сучасності
Праця Дзюби не залишилася на полицях – вона надихнула рух шістдесятників, де поети та митці боролися за автентичність. Після арешту автора 1972 року книга стала забороненим плодом, що тільки посилило її ауру. У незалежній Україні вона ввійшла в шкільні програми, формуючи свідомість поколінь.
Але русифікація не зникла з розпадом СРСР. У 2025 році, за даними соціологічних опитувань, понад 70% українців вважають мову ключем до ідентичності, але в східних регіонах російська все ще домінує в медіа. Війна з Росією посилила цю тему: окуповані території стикаються з примусовою асиміляцією, де українські книги спалюють, а школи переходять на російську програму.
Сучасні приклади вражають: у Криму після анексії 2014 року українськомовні класи скоротилися вдесятеро, за даними правозахисних організацій. У Донецьку та Луганську пропаганда нав’язує “російський світ”, стираючи місцеві традиції. Дзюбині ідеї оживають, показуючи, як інтернаціоналізм може бути фальшивим – справжня єдність поважає відмінності, а не поглинає їх.
Сучасні виклики: Русифікація в цифрову еру
У 2025 році русифікація набула нових форм – через соцмережі та стримінг. Російський контент, від серіалів до музики, заливає український простір, приваблюючи молодь “зручністю”. Посты в X (колишній Twitter) часто обговорюють, як це “чмонізація” – деградація культури через імпорт маргінальних ідей. Але є опір: кампанії за український дубляж і локальний контент набирають обертів.
Економічний аспект теж живий: бізнеси в Україні іноді обирають російську для ширшого ринку, але це викликає протести. Дзюба попереджав про таке – як культурна домінація веде до втрати суверенітету.
Порівняння концепцій: Інтернаціоналізм проти русифікації
Щоб краще зрозуміти відмінності, розгляньмо їх у структурованому вигляді. Ось таблиця, що ілюструє ключові аспекти на основі аналізу Дзюби та сучасних досліджень.
| Аспект | Інтернаціоналізм (ідеал) | Русифікація (реальність) |
|---|---|---|
| Мета | Рівноправна єдність народів з збереженням культур | Асиміляція меншин у домінуючу культуру |
| Мовна політика | Багатомовність і підтримка всіх мов | Витіснення місцевих мов російською |
| Приклади в історії | Ленінські принципи 1920-х | Репресії 1930-х і арешти 1960-х |
| Сучасні прояви | Європейська інтеграція з повагою до культур | Окупаційна політика в Криму та Донбасі |
Ця таблиця базується на даних з uk.wikipedia.org та litopys.org.ua. Вона показує, як ідеали розходяться з практикою, підкреслюючи необхідність пильності.
Після такого порівняння стає зрозуміло, чому Дзюба називав русифікацію “зрадою інтернаціоналізму”. Це не абстракція – це реальні долі людей, чиї голоси заглушали.
Культурний вплив: Як русифікація змінює суспільство
Русифікація – це не тільки мова, а й ментальність. У містах сходу України, де радянська індустріалізація принесла мігрантів, українські традиції витіснялися, створюючи “російськомовні анклави”. Посты в соцмережах 2025 року рясніють історіями, де люди згадують, як село зберігало автентичність, а міста ставали “ісконно рускоговорящімі”.
Це призводить до розколу: молодь, поглинута російським контентом, втрачає зв’язок з коренями, як дерево без ґрунту. Але є й позитив – відродження: фестивалі української культури, від Львова до Харкова, оживають, протидіючи цьому.
Емоційно це болісно: уявіть бабусю, яка шепоче українські пісні, тоді як онуки дивляться московські шоу. Дзюба писав про це як про “душевну ампутацію”, і в 2025 році це звучить пророчо.
Цікаві факти
- 📚 Книга Дзюби була перекладена китайською – несподіваний факт, що показує глобальний резонанс опору радянській системі.
- 🔒 Після публікації автора виключили зі Спілки письменників, але це тільки посилило поширення тексту в самвидаві.
- 🌍 У 2025 році згадки про трактат з’явилися в дискусіях про деколонізацію в Європі, порівнюючи з випадками в Ірландії та Каталонії.
- 📈 За опитуваннями 2025 року, 60% українців вважають русифікацію загрозою, що на 15% більше, ніж у 2015-му.
Ці факти додають шарів до розуміння, показуючи, як ідея Дзюби еволюціонує. Вони не просто цифри – це живі історії опору.
Майбутнє: Як боротися з русифікацією сьогодні
У 2025 році Україна стоїть на роздоріжжі: закони про мову посилюють захист, але виклики залишаються. Освіта грає ключову роль – програми з української історії в школах протидіють пропаганді. Культурні ініціативи, як онлайн-платформи для локального контенту, будують бар’єри проти цифрової асиміляції.
Особисто, як експерт, я бачу надію в молоді: вони створюють меми, подкасти й мистецтво, що висміюють “російський світ”. Це не війна слів, а битва за душі, де інтернаціоналізм може перемогти, якщо ми пам’ятатимемо уроки Дзюби.
Зрештою, ця тема – як ріка, що тече крізь час, несучи уроки для тих, хто готовий слухати. Вона нагадує, що справжня єдність народжується з поваги, а не домінування.