Село Неділище на Житомирщині, осінь 1947 року. У скромній хаті селянської родини Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнко з’являється на світ п’ята дитина — дівчинка Ніна. Багатодітна сім’я з одинадцяти дітей ледь зводила кінці з кінцями: батько поратися на землі, мати, з її чарівним голосом, що співав у три-чотири голоси, намагалася додати радості в будні. Ніна з раннього віку пасла худобу, доглядала молодших братів і сестер — Василя, Валентину, Івана, Михайла, Поліну, Володимира, — і вже тоді чула, як материнські пісні пронизують полонину, ніби вітер над нивою.
Бідність змусила батьків віддати Ніну до школи-інтернату в Потіївці Радомишльського району у 1958 році. Там, серед чужих стін, дівчинка стикнулася з жорстокістю: один вихователь карав її за дрібниці, змушуючи стояти годинами на колінах у кутку чи виконувати найважчу роботу. Але добрий характер допомагав сходитися з людьми, а любов до співу — виживати. Перейшовши до коростенського інтернату, Ніна займалася легкою атлетикою, акробатикою, грала у волейбол і баскетбол, метала гранати. У 9 класі закохалася в учителя, та розчарувалася в його поведінці й залишила мрії про спільне майбутнє.
Перші кроки: від заводського цеху до київської сцени
Закінчивши школу, Ніна влаштувалася на київський завод “Хіммаш” — точила деталі, була ученицею кранівника, копіювальницею. Робота шкідлива, фізично виснажлива, але зарплата дозволила пошити пальто й поїхати на проби до Державного заслуженого українського народного академічного хору імені Григорія Верьовки. У 1966-му її взяли до вокальної студії, а з 1968-го — солісткою. Тут народився голос, що став символом України — унікальний, плачучий, ніби душа полтавських солов’їв ожила в сучасному світі.
Паралельно Ніна співала у вокальному тріо “Золоті ключі”, брала участь у конкурсах. Заочно закінчила філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 1975-му. Викладала в Київському національному університеті культури і мистецтв. Радянська цензура чіплялася: через “надмірний націоналізм” — відсутність російських пісень у репертуарі — не пускали за кордон. Та все ж гастролі відбулися: Мексика, Канада, США, Чехословаччина, Польща, Фінляндія, Корея, Франція, Латинська Америка. У 1979-му на “Пісні року” заспівала “Ой летіли дикі гуси” — сенсація!
Вершина слави: солістка хору Верьовки та “Київської камерати”
До 1991-го Ніна — зірка хору Верьовки, приносила перемоги на всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Репертуар — понад 250 творів: обрядові, ліричні, гумористичні, балади XVII–XVIII ст., твори Євгена Станковича, Мирослава Скоріка, Олега Киви, Ірини Кириліної, Ганни Гаврилець. Записувала платівки, касети, диски з народними піснями, навіть альбом з материними творами наприкінці 1970-х.
З 1991-го — солістка Національного ансамблю солістів “Київська камерата”, де фольклор переплітається з академізмом. Співпрацювала з ТНМК, Монатіком (“Цей день”, номінація Yuna 2019). До 75 років виступала на концертах, фестивалях — “Лесині джерела” на Житомирщині щороку чекали її. Її голос не просто співав — він лікував, ніби трав’яний відвар від душевних ран.
- 1978: перемоги на “Молоді голоси”, Всесвітньому радіоконкурсі у Братиславі, “С песней по жизни”.
- 1985: XI Всесвітній фестиваль молоді в Москві.
- Спільні проєкти: музичний спектакль “Під сонцем” з японцем Тадаші Ендо (1997), “Золотий камінь посіємо ми” (1998).
- Гастролі з театром La Mama E.T.C. у Нью-Йорку — 16 вистав у 1995-му.
Ці етапи не просто кар’єра — то подорож від полинових ланів до світових сцен, де українська душа зачаровувала мільйони.
Акторські ролі: від кіно до мультфільмів
Ніна не обмежилася співом — стала акторкою. Дебют у “Співає Ніна Матвієнко” (1971, 1989). Знялася в “Як гартувалась сталь” (1973, Валя), “Звинувачується весілля” (1986), “Золоте весілля” (1987, Мар’яна), “Далі польоту стріли” (1990, Ганнуся), “Шеф-кухар країни” (2010). Озвучувала мультфільми: “Свіччине весілля” (1982), “Колискова” (1984), “Іванко і цар Поганин” (1984), “Мавка. Лісова пісня” (2023, оповідачка).
Спів у саундтреках: “Пропала грамота” (1972), “Солом’яні дзвони” (1987), “Чорна рада” (2002), “Сорочинський ярмарок” (2004). Телеспектаклі “Маруся Чурай”, “Катерина Білокур”, радіо — “Політ стріли”, “Лісова пісня”. Відеофільм “Русалчин тиждень” (1988) — її перлина. У 1989-му вступила до Спілки кінематографістів України.
| Рік | Фільм/Роль | Тип участі |
|---|---|---|
| 1972 | Пропала грамота | Спів |
| 1987 | Солом’яні дзвони | Спів |
| 2023 | Мавка. Лісова пісня | Оповідачка |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, tsn.ua.
Сім’я: кохання, діти та родинні традиції
У 1971-му Ніна вийшла за Петра Івановича Гончара — художника, сина скульптора Івана Гончара, директора Музею Івана Гончара. Шлюб тривав до кінця життя, хоч останні роки жили окремо. Діти: Іван (1972, ієродиякон Януарій у Ніжині з 2005-го), Андрій (1974, художник-іконописець), Антоніна (Тоня, 1981, співачка, дружина Арсена Мірзояна). Онуки: Уляна (1998), Ніна Мірзоян (2016). Діти зверталися до матері на “Ви”. Петро малював обкладинки альбомів, родина жила в Києві біля Лаври — великий будинок, де лунали пісні.
- Іван обрав монастир у 33 — “вік Христа”.
- Андрій успадкував талант батька.
- Тоня дуетувала з мамою, продовжує спадщину.
Родина — опора: разом на гастролях, фестивалях. Ніна пишалася ними, як нивою, що родить хліб.
Цікаві факти з життя Ніни Матвієнко
- До 18 років не святкувала дні народження — в інтернаті давали лише цукерки.
- Походить з роду княгині Ольги — давня козацька кров.
- Секрет молодості: без м’яса й алкоголю, борщ, довге волосся.
- Жодної російської пісні за кар’єру — лише українські.
- У 75 співала з Монатіком, у 76 не дожила два дні.
Нагороди та громадська активність
Кар’єра увінчана визнанням. Заслужена артистка УРСР (1978), Народна артистка УРСР (1985), Шевченківська премія (1988), Орден княгині Ольги III (1997) та II ступеня (2020), Герой України (2006), Почесна громадянка Києва (2016), посмертно “Національна легенда України” (2024).
Громадська діячка: Помаранчева революція, Євромайдан (критикувала лідерів, та засудила агресію РФ у 2022-му). 1998-го — №8 у списку НРУ, 2004 — політика. Голова журі конкурсу ім. Квітки Цісик (2011), Експертної ради “Дивосвіт”. Благодійність: фотокалендар “Щирі. Свята” (2018) на музей Гончара.
Книги та вічний спадок
Ніна писала: “Ой виорю нивку широкую” (2003, 250 пісень), “Уже так не буде, як є” (2004, спогади). Вірші, есе в “Україні”, “Дзвоні”, історія хору Верьовки. Вступ до аудіокниги Любомира Гузара (2010). Мріяла про роман про кохання.
8 жовтня 2023-го Ніна пішла з життя в Києві, не доживши двох днів до 76-річчя. Похована на Звіринецькому кладовищі. Та голос її лунає: у піснях, серцях, спадкоємцях. Тоня співає, онуки ростуть — нива не заростає бур’янами. Україна пам’ятатиме цей плач- спів, що зцілює рани поколінь.
Її творчість — місток від давнини до сучасності, де кожна нота шепоче: ми є, ми співаємо, ми живі.