Спекотне сонце Бессарабії освітлювало скромні хати села Саф’яни, коли 11 червня 1936 року в родині селян Івана Євдокимовича та Євдокії Євдокимівни народився Олексій Порошенко. Цей хлопець з румунського жудця Ізмаїл пройде шлях від інженера радгоспів до гендиректора гігантських концернів, Героя України та батька п’ятого президента. Його життя — як бурхлива ріка Дунай, що несе води через кордони, повороти долі та епохи.

Олексій Іванович став символом наполегливості в агросекторі, де з нуля відбудовував заводи, орендував тисячі гектарів і впроваджував технології, які годували тисячі українців. Помер він 16 червня 2020 року в Києві від геморагічного інсульту, рівно через п’ять днів після 84-річчя, залишивши спадщину в бізнесі та політиці.

Дитинство в тіні імперій: Бессарабія як колиска характеру

Село Саф’яни, де виріс Олексій, лежить на півдні Одесьчини, у серці історичної Бессарабії — краю, що переходив з рук Османської імперії до Російської, Румунії та СРСР. Родина Порошенків жила скромно: батько Іван (1902–?) і мати Євдокія (Руденко, 1907–?) тяжко працювали на землі, як тисячі українців у мультикультурному регіоні з молдаванами, гагаузами та болгарами.

Семирічку Олексій опанував удома, а повну середню — в Ізмаїлі, де вчився серед представників різних народів. Цей калейдоскоп культур загартував його: з дитинства він знав, як виживати в нестабільності, де земля — єдиний надійний союзник. Уявіть поля, що колихалися під вітром Чорного моря, і юнака, який мріяв про трактори та комбайни, а не про кордони.

Після школи 1956-го, у 20 років, одружився з Євгенією Сергіївною Григорчук (1937–2004) — красунею з сусіднього села. Їхній союз став фундаментом родини: 28 серпня 1957-го народився Михайло, а 26 вересня 1965-го в Болграді — Петро, майбутній лідер нації. Трагедія спіткала 1997-го: Михайло загинув в автокатастрофі за нез’ясованих обставин, залишивши порожнечу.

Освіта та перші перемоги: шлях інженера в радянському агросвіті

1959 рік став поворотним: Олексій закінчив Львівський сільськогосподарський інститут (нині національний університет природокористування) за фахом інженера-механіка механізації. З дипломом у руках повернувся в Болград Одеської області — інженером Держтехнагляду виробничого об’єднання “Сільгосптехніка”. Там, серед пилу полів, він народив сина Петра і швидко піднявся до головного інженера Болградського райоб’єднання сільгосптехніки у 1962-му.

Його руки лагодили комбайни, впроваджували механізацію — те, що перетворювало важку селянську долю на організовану працю. Олексій Іванович не просто лагодив техніку — він будував майбутнє українського села, де трактор ставав символом прогресу. Зараз, коли дрони сіють поля, важко уявити, як у 60-х один інженер міг змінити долю району.

1974-го родина переїжджає до Бендер Молдавської РСР. Олексій очолює дослідницький експериментально-ремонтний завод: за дев’ять років будує поліклініку, будинок для працівників, модернізує виробництво. З 1983-го — начальник СПМК-7 тресту “Молдсільгоспмонтаж” у Тирасполі. Кар’єра летіла вгору, аж доки не вдарила темрява 1985-го.

Справа 1985-го: арешт, вирок і повернення сильнішим

9 листопада 1985-го Олексія затримує міліція Бендер за розкрадання держмайна в особливо великих розмірах — емальований кабель, зброя, охорона. Санкція на арешт — 2 грудня, півроку в ізоляторі. 20 липня 1986-го Верховний Суд Молдавської РСР (справа №2-121/86) виносить вирок: 5 років колонії загального режиму, конфіскація, заборона на посади. Обвинувачення за ст. 155-1 (розкрадання), 123 ч.2 (зброя), 220 ч.2, 227 ч.1 КК МРСР.

Та доля повернулася: Указ Президії ВР СРСР від 18 червня 1987-го (амністія) звільняє його 21 серпня, знімаючи судимість. Документи підтверджують: прізвище Порошенко, українець, не Вальцман — це міф, бо мати Петра Григорчук, а не Вальцман. Цей епізод загартував Олексія, перетворивши поразку на старт нової ери.

Війна в Придністров’ї 1992-го змушує тікати до Києва. Тут починається симбіоз з сином Петром: заступник у “Біржовому домі ‘Україна'”, потім у “Українському промислово-інвестиційному концерні”. 1998-го, після обрання Петра депутатом, Олексій — гендиректор “Укрпромінвесту”.

Бізнес-імперія: від кондитерок до агрохолдингу

Разом вони оживили Вінницьку, Кременчуцьку, Маріупольську, Київську кондитерки — основу “Рошен”. Відновили “Ленінську кузню” для траулерів на експорт до Голландії. Приватизували Верхньодніпровський крохмало-патоковий комбінат, Дніпропетровський завод акумуляторів. З 2000-х — агро: Крижопольський цукрозавод, Агропродінвест (86 тис. га у 2007-му, 96 тис. га у 2012-му).

Олексій керував ПАТ ЗНКІФ “Прайм Ессетс Кепітал” з 2005-го, ремонтував Вінницький цукрозавод 2008-го, будував храм Андрія Первозванного. Журнал “Фокус” 2012-го ставить його 9-м серед топ-аграріїв. Землі родини годували тисячі, впроваджуючи ротацію культур і точне землеробство.

Перед таблицею ключових етапів бізнесу варто зауважити: ці кроки не були хаотичними — Олексій завжди ставив на технології, як у Бендерах.

Рік Подія Деталі
1992 Вхід у бізнес Заступник у “Біржовому домі ‘Україна'” з Петром
1993 Укрпромінвест 50+ підприємств, кондитерки, суднобуд
1998 Гендиректор Керує концерном після депутатства сина
2000-і Агростартап Крижополь, 96 тис. га Агропродінвест
2005 Прайм Ессетс Керівник фонду
2012 Топ-аграрій 9 місце “Фокус”

Джерела даних: uk.wikipedia.org, lb.ua. Ця таблиця ілюструє, як досвід радгоспів перейшов у капіталізм, де земля стала золотом.

Політичний відбиток: від облради до кандидата у Верховну

2006–2010: депутат Вінницької облради від “Наша Україна”, голова комісії з агро. 2010-го переобраний від “Єдність”. 2012-го — мажоритарник №16 (Вінниця), але знімається у вересні за рішенням родини. Політика для нього — продовження бізнесу: лобіювання реформ у селі, де тисячі гектарів потребували законів.

Його стиль — практичний, без пафосу. Як депутат, просував субсидії та модернізацію, знаючи проблеми зсередини.

Цікаві факти з життя Олексія Івановича

  • Предки з Саф’ян зафіксовані в ревізиях 1835-го — малоросійські мещани, корені в українському селянстві Бессарабії.
  • У Бендерах збудував поліклініку для заводчан — соціалка в радянському стилі, але з душею.
  • 96 тис. га землі в 2012-му — еквівалент цілого району, де впроваджував ноу-хау з Європи.
  • Герой України 2009-го від Ющенка: перша така нагорода для аграрія за технології.
  • Міф про “Вальцмана” спростовано документами: прізвище родинне, мати Григорчук.

Ці перлини показують: за великими постатями — людські історії, повні драми та тріумфів.

Нагороди та визнання: вершина заслуг

Кульмінація — 23 червня 2009-го: Герой України з орденом Держави “за розвиток агрокомплексу та технології”. Раніше: Орден Ярослава Мудрого V ст. (2007), “Знак Пошани” (1970), медалі “За трудову відзнаку”, “За доблесну працю”. Заслужений працівник с/г (2001), почесна відзнака Вінниччини (2011).

Ці звання — не папірці, а визнання за хліб на столах українців. У 2012-му “Фокус” підтвердив: 9-е місце серед аграрних магнатів.

Спадщина: земля, родина, Україна

Олексій пішов, залишивши Петру бізнес-імперію та уроки стійкості. Його агрохолдинги еволюціонували, впливаючи на сучасне українське село з його викликами — від війни до клімату. У Звіринецькому склепі поруч з Євгенією та Михайлом він спочиває, але поля все ще пам’ятають його руки. Життя як поле: сієш — і росте врожай на покоління вперед.

Від Володимир Левчин

Володимир — контент-менеджер блогу з 5-річним досвідом у створенні захопливого контенту. Експерт у digital-маркетингу, фанат технологій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *