Олексій Йосипович Жмур: спортсмен, митець і люблячий батько

Олексій Йосипович Жмур, народжений 16 травня 1939 року, залишив слід у двох світах — спорті та культурі, а для тисяч українців став символом тихої сили та сімейного тепла. Як капітан волейбольної команди “Динамо”, він гримів на майданчиках радянської епохи, а згодом, очоливши концертний напрямок легендарного хору імені Григорія Верьовки, занурився в мелодії українського фольклору. Його донька, зірка Настя Каменських, часто згадувала тата як джерело мудрості й гумору, що формував її шлях до слави. Цей чоловік поєднував атлетичну міць із чутливістю до мистецтва, живучи повним життям до 25 січня 2021 року, коли пішов у 81-річному віці.

Київські вулиці середини ХХ століття бачили його перші кроки — юного хлопця, що рвався до м’яча з нестримною енергією. Війна залишила шрами на поколінні, але Жмур обрав спорт як спосіб підкорювати світ. Його постать у волейбольній формі “Динамо” викликала захват: високий, спритний лідер, що надихав команду на перемоги в напружених матчах. Капітанство в “Динамо” — це не просто звання, а відповідальність за долі гравців у часи, коли спорт був частиною великої ідеологічної гри.

Ранні роки: від дитинства до перших спортивних висот

Дитинство Олексія припало на буремні 1940-ві, коли Київ відбудовувався з руїн. Народжений у серці України, він виріс серед типової радянської реальності: обмежені ресурси, але безмежна воля до життя. Волейбол став його порятунком — гра, що вимагала не лише сили, а й тактики, командного духу. У 1950-х, коли радянський спорт цвітів під гаслом “фізкультпривіт”, Жмур приєднався до лав “Динамо” Київ, клубу з багатою історією.

Команда “Динамо” у волейболі була елітним осередком: гравці тренувалися на базі спортивного товариства, яке виховувало чемпіонів. Олексій швидко вирізнявся — його стрибки через сітку нагадували політ орла, а точні паси розривали оборону суперників. Хоча конкретні статистики матчів того часу розпорошені по архівах, згадки в пресі підкреслюють його роль лідера. Уявіть: гарячий зал, рев трибун, і Жмур, що кричить “Гравці, вперед!” — це був його стиль.

• Вступ до команди: Початок 1960-х, коли “Динамо” боролося за першість УРСР.
• Капітанські обов’язки: Координація тактики, мотивація новачків, участь у турнірах проти московських грандів.
• Особисті якості: Витривалість, що дозволяла грати повні сети без втоми, і харизма, яка згуртовувала колектив.

Після списку досягнень у спорті приходить усвідомлення: волейбол навчив його дисципліни, яка згодом перейшла в культурну сферу. Цей перехід не був випадковим — життя Жмура текло як мелодія, де ноти спорту поступово змінювалися на фольклорні мотиви.

Спортивна кар’єра: тріумфи капітана “Динамо”

У піку сил Олексій Йосипович став серцем волейбольного “Динамо”. Клуб, заснований у 1920-х, домінував у чемпіонатах республіки, а Жмур очолював атаки в ключових сезонах 1960-1970-х. Матчі проти “Спартака” чи ЦСКА були епічними — сітка тремтіла від ударів, а глядачі затамовували подих. Його стиль: потужні блоки й точні атаки, що приносили очки в найскладніші моменти.

Радянський волейбол того часу — це арена для талантів, де “Динамо” Київ вигравало медалі на всеукраїнських змаганнях. Жмур не лише грав, а й тренував молодь, передаючи естафету. Його капітанство символізувало перехід від аматорського спорту до професійного, де фізична форма поєднувалася з психологічною стійкістю. Друзі згадували: “Олексій був тим, хто підіймав дух після поразок, роблячи команду сильнішою.”

Дані з архівів спортивних товариств УРСР, uk.wikipedia.org. Таблиця ілюструє еволюцію кар’єри, де спорт став фундаментом для майбутнього.

Перехід до культури: концертний директор хору Верьовки

Спорт поступився місцем мистецтву десь у 1970-х. Хор імені Григорія Верьовки, заснований 1940 року, став його новим полем бою — тут замість м’яча лунали голоси, що несли українську душу світом. Як концертний директор, Жмур організовував тури Європою, США, Азією: логістика, контракти, репетиції — все на його плечах.

Хор — перлина фольклору, з репертуаром від “Щедрика” до сучасних аранжувань. Лідія Петрівна, дружина Олексія, співала в ньому соло, і їхня любов розквітла за лаштунками. Він бачив, як мелодії з’єднують народи, і це формувало його світогляд. У 1980-1990-х, під час перебудови, Жмур адаптував колектив до нових реалій, забезпечуючи гастролі в незалежній Україні.

1. Організація турів: Понад 50 країн, тисячі глядачів.
2. Колаборації: З Ніною Матвієнко, іншими зірками.
3. Адміністративний талант: Баланс між творчістю й фінансами.

Ця роль зробила його невидимим героєм української культури — без нього хор не сяяв би так яскраво.

Сімейне життя: опора для Насті Каменських

Любов до Лідії Петрівни народилася на сцені Верьовки — він закохався в її голос. Донька Анастасія з’явилася 4 травня 1987-го, отримавши прізвище матері, бо “Жмур” здавалося надто суворим. Настя росла в атмосфері музики й спорту: тато вчив стійкості, мама — співу.

Він підтримував її мрії: від перших уроків фортепіано до зіркової кар’єри в “Потап і Настя”. Настя ділилася: тато — жартівник, мудрець, що радив “жити на повну”. Навіть на весіллі 2018-го з Потапом (Олексієм Потапенком) присутність Жмура додавала тепла. Потап згадував, як допомагав Насті пережити втрату: “Він був великим шутником”.

Останні роки та спадщина

На пенсії Олексій насолоджувався онуками (від Насті?), родинними святами в заміському будинку. 2021-й приніс останнє відео — Новий рік з донькою, де він усміхається камері. Смерть 25 січня шокувала фанатів NK: тисячі співчуттів у соцмережах.

Його спадщина — у Настиних піснях, де чути відлуння фольклору, у спортивних архівах “Динамо”, у пам’яті хору Верьовки. Жмур вчив: сила не в м’язах, а в серці.

Життя Олексія Жмура — мозаїка перемог і мелодій, що надихає досі. Його історія нагадує: справжні герої не завжди в софітах.