Софія Михайлівна Ротару з’явилася на світ 7 серпня 1947 року в маленькому селі Маршинці на Буковині, де буйні вишневі сади шепотіли перші мелодії її дитинства. Друга з шести дітей у молдавській селянській родині, вона виросла серед пісень, що лунали від сходу сонця до пізньої ночі, адже батько Михайло Федорович, бригадир виноградарів і ветеран війни, сам мав чарівний голос. Мати Олександра Іванівна ткала не лише тканини, а й нитки родинних історій, сповнених тепла й труднощів повоєнних років. Уже в школі Софія перемагала на конкурсах, а її голос, чистий як гірське джерело, пророкував зірковий шлях.
Легендарна співачка, народна артистка СРСР, України та Молдови, Герой України, записала понад 500 пісень мовами десятка народів, знялася в десятках фільмів і зібрала армію фанатів від Карпат до Тихого океану. Її кар’єра триває майже шість десятиліть, а хіти на кшталт “Червоної рути” чи “Лаванди” досі кружляють у серцях мільйонів. Та за кулісами сяйва ховаються трагедії: рання смерть сина Руслана й чоловіка Анатолія, які змусили її переосмислити життя.
Сьогодні, у 78 років, Софія Ротару живе спокійно під Києвом, у мальовничому куточку біля Конча-Заспи, де сосни шелестять спогадами про славні часи. Рідкісні пости в Instagram теплі, як обійми, – фото з родиною чи привітання українцям на Різдво. Вона підтримує ЗСУ через благодійні фонди, але сцену покидає війна, що затьмарила її небо.
Дитинство серед виноградників і перші пісні
Маршинці, село з румунськими коренями, де прізвище Ротар перетворилося на Ротару – як мелодійний акорд у долі. Батько, повернувшись з фронту, співав молдовські балади, а сестра Зінаїда, осліпла від тифу, вчила Софію нотам абсолютним слухом. Уявіть: маленька дівчинка з домрою в руках біжить полями, співаючи церковні гімни чи весільні коломийки. Родина розмовляла румунською, але українська мова школи розкрила нові горизонти.
Софія працювала на городі, ходила на базар, але музика манила сильніше. У початковій школі вона стала чемпіонкою з легкої атлетики – районні, обласні змагання, – та справжній тріумф чекав на сцені. 1962 рік: перемога в районному конкурсі самодіяльності. Наступного – диплом на обласному. А 1964-го юна зірка завоювала республіканський фестиваль у Києві, де її почули на весь Союз.
Чернівецьке музичне училище (1964–1968) стало трампліном: диригентсько-хорове відділення, викладання теорії музики. Там же познайомилася з Анатолієм Євдокименком, диригентом, який став її чоловіком, продюсером і опорою. Ці роки – суміш мрій і реалій: концерти для космонавтів, перші гастролі.
Злет “Червоної рути”: від ансамблю до всесоюзної слави
1971 рік вибухнув як карпатський фейерверк. Фестиваль “Червона рута” у Чернівцях: Софія в білій сукні співає пісню Володимира Івасюка, і зал вибухає оваціями. Перемога народила ансамбль “Червона рута” під керівництвом Анатолія – фолк-рок з українським присмаком, що підкорив СРСР. Фільм “Червона рута” з її участю став хітом, де вона не лише співала, а й грала на мотоциклі без дублерів.
Далі – фестивальний марафон. Золотий Орфей у Болгарії (1973, перша премія), Сопот (1974, друга), Бурштиновий соловей. Репертуар розширюється: від фолку Івасюка (“Лебедина вірність”) до лірики Олександра Сєрова. У 1976-му – заслужена артистка УРСР, а Чернівецька та Кримська філармонії стають домівками.
Софія не просто співала – вона жила піснею. “Пісня буде поміж нас” (1974), де вона танцює й закохується на екрані, відобразила її енергію. Тисячі концертів, мільйони платівок: “Червона рута” (1972) розійшлася тиражем у мільйони.
Міжнародний розквіт і еволюція стилів
1970-ті – 1980-ті: Софія завойовує світ. Токіо (1980, гран-прі), гастролі в Польщі, США, Австралії, Кореї. Співпраця з Раймондом Паулсом, Раймондом Віргілітісом – від молдовської лірики до диско. “Лаванда” (1985, Володимир Матецький) – мільйонний хіт, де її голос, як оксамит, обіймає слухача.
1980-ті: евпропоп, хард-рок впливами. “Луна-луна” (1986), “Нічний метелик”. Фільми “Де ти, кохання?” (1980, приз у Вільнюсі), “Монолог про кохання” (1986, віндсерфінг на хвилях). Народна артистка СРСР (1988) – вершина радянської слави, та критики у Львові освистували “русифікацію”.
Пост-СРСР: незалежний лейбл, тури Росією, Європою. “Хуторянка” (1995), дуети з Філіпом Кіркоровим, Микитою Михалковим. Рекорд: 92 пісні на “Пісні року” (1973–2021, крім 2018).
Цікаві факти
- Софія святкує день народження двічі – 7 і 9 серпня через помилку в паспорті.
- Перша росіянськомовна співачка з речитативом і ритм-комп’ютером у аранжуваннях.
- Сім’я виключили з партії за Старого Нового року (1975).
- Власний готель “Вілла Софія” в Ялті (закрито 2019).
- Найвищий дохід в Україні 2008 – понад 500 млн грн.
- Фан-клуби в Чехії, Фінляндії, Кореї, Польщі.
Ці перлини з життя додають шарму її легенді, ніби зірки на небосхилі Буковини.
Особисте життя: любов, втрати й родинне тепло
22 вересня 1968-го Софія вийшла за Анатолія Кириловича Євдокименка – кохання з першого акорду. Він став її менеджером, диригентом ансамблю. Син Руслан (24.08.1970) успадкував талант: продюсер, музикант. Та доля жорстока: Анатолій пішов 23 жовтня 2002-го після інсульту, Руслан – 2 листопада того ж року від лейкемії. Софія скасувала концерти, замкнулася в скорботі, випустила альбом “Єдиному…” (2003) на згадку.
Родина – опора. Сестри Аурелія (співачка), Лідія; брати-музиканти Анатолій, Євген. Невістка Світлана, онук Анатолій (1994, діджей SHMN у Європі), онука Соня (2001, модель і співачка Sonya Kay у США). У 2025-му – бебі-бум: Sonya народила сина, ще двоє онучатків у родині. Софія пише: “Серце сповнене радості від нових життів у родині”.
Сьогодні вдова живе тихо під Києвом, у селі П’ятихатки чи Мар’янівці. Чутки про Італію спростувала сестра Аурелія: “Вона в Києві, переживає війну з нами”. Благодійність – її фронт: медикаменти онкохворим, фонд “БОН Бокс” для ЗСУ.
Дискографія: від вінілу до цифрових хітів
Понад 20 студійних альбомів, збірки, сингли – репертуар на 12 мовах. Перший – “Червона рута” (1972, Мелодія), з піснями Івасюка. “Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” (1977) – данина генію, трагічно вбитому 1979-го.
Таблиця ключових альбомів розкриває еволюцію:
| Рік | Альбом | Хіти | Особливості |
|---|---|---|---|
| 1972 | Червона рута | Червона рута, Чекай | Дебют, мільйонний тираж |
| 1977 | Пісні В.Івасюка | Лебедина вірність | Посвята композитору |
| 1985 | Ніжна мелодія | Водограй | Диско-хіти |
| 1987 | Лаванда | Лаванда, Луна-луна | З Матецьким, мільйони копій |
| 1995 | Хуторянка | Хуторянка | Незалежний реліз |
| 2002 | Я тебе, як і раніше, люблю | Зимова ніч | Після втрат |
| 2008 | Я – твоя любов! | На семи вітрах | 12 “Золотих грамофонів” |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, ru.wikipedia.org (дискографія). Ці перлини не старіють, бо несуть душу Буковини.
Сингли 2020-х: нові версії “Червоної рути” (2020), “Льодяні дощі” (2021). Продажі альбомів перевищили 5 млн копій глобально.
Нагороди: символ визнання поколінь
Софія – кавалер десятків орденів. Народна артистка УРСР (1976), Молдови (1983), СРСР (1988). Герой України (2002), Національна легенда України (2021 від Зеленського). Орден княгині Ольги I ст. (2002), “За заслуги” II ст. (2007).
- Міжнародні: Золотий Орфей (1973,1-е), Сопот (1974,2-е), Токіо (1980,1-е).
- Премії: Ленінського комсомолу (1978), Золотий грамофон (12 разів, 2003–2017).
- Почесні: Громадянка Чернівців (1998), Кишинева (2013), Буковини (2019).
Кожен орден – як нота в симфонії її життя. Вона унікальна: єдина, хто співав на “Пісні року” 49 років поспіль. Орден Пошани РФ (2002) викликав дискусії, але українські нагороди – серце її спадщини.
Спадщина і сучасний відбиток
Софія Ротару – міст між епохами: від фолку 1960-х до попу 2000-х. Вона популяризувала українську пісню в СРСР, молдовську лірику в світі. Вплив на молодих: дуети з ТНМК, Басковим надихають покоління. Фільмографія – 20+ стрічок, де її харизма засліплює.
У 2022-му війна зупинила концерти: “Моє серце з Україною”. Концерт у Києві (2021, до 30-річчя Незалежності) – останній великий. Сьогодні – тиша, але пости в Instagram, як промені: фото з Маршинців на 78-річчя (2025), привітання на Новий 2026. Родина розкидана: онуки за кордоном, та коріння тримає.
Її голос, що пройшов буревії, нагадує: музика лікує. Бебі-бум у родині 2025-го – знак надії, а Буковина чекає повернення легенди.