У маленькому Червонограді на Львівщині, де шахтарські вітри несуть спогади про боротьбу поколінь, 31 січня 1971 року з’явився на світ Андрій Володимирович Парубій. Син директора Львівського будинку вчителя Володимира Парубія та онук воїна Української Галицької армії, він виріс у родині, де патріотизм передавався як родинна реліквія. Діди служили в УПА, а сама сім’я пережила сибірське заслання — десять років у холодних просторах, звідки повернулися з незламним духом. Цей фундамент визначив усе життя Андрія: від перших пікетів до крісла спікера Верховної Ради.
Молода людина з гострим поглядом і непосидючим характером швидко опинилася в епіцентрі змін. У 1987–1991 роках лаборант археологічних експедицій, він копирсався в землі не лише за артефактами, а й за корінням національної ідеї. Андрій Парубій став символом відродження українського націоналізму, співзасновником Соціал-національної партії України в 1991 разом з Олегом Тягнибоком. Ті часи були як бурхлива річка: арешти за мітинги, перші депутатські мандати — усе це загартувало характер хлопця з Галичини.
Раннє дитинство та перші кроки в активізмі
Червоноград, перейменований 2024-го на Шептицький, став колискою для амбітного юнака. Батько, Володимир, не лише керував Будинком вчителя, а й обирався депутатом облради, навчаючи сина принципам служіння. Сестра Олена згодом очолить ГУ ДФС у Львівській області. Андрій ріс серед розмов про УПА та битви за незалежність, де дід-кулеметник гримів пострілами під Львовом у 1918-му.
У 1988-му семнадцятирічний Парубій очолив молодіжне товариство «Спадщина», організовуючи перші пікети проти радянської окупації. Наступного року — арешт за несанкціонований мітинг, перший урок від системи. Звільнений під тиском громадськості, він не зламався, а навпаки, загартувався. Ці події нагадують метал, кований у вогні: з нього викували лідера, готового до більших битв.
Освіта стала мостом до політики. 1994-го історичний факультет Львівського національного університету ім. Франка видав диплом історика-вчителя. Аспірантура у Львівській політехніці 2001-го додала політологічний шарм. Андрій не просто вчився — він писав, редагував журнал «Орієнтири» з 1999-го, де висвітлював національні ідеї гострим пером.
Студентські роки та народження СНПУ
Львівські університетські коридори гули від дискусій, де Парубій став голосом покоління. 1990-го, ще студентом, його обрали депутатом Львівської обласної ради першого скликання — безпартійним, але з вогнем у очах. 1991-й: співзасновник СНПУ, партії, що еволюціонувала у «Свободу». З 1996-го очолює «Патріот України» — товариство на підтримку ЗСУ.
Місцеві ради стали полігоном. 1994–1998 — депутат Львовіської міськради, голова групи. 2002–2006 — знову облрада від СНПУ, заступник голови. Ці роки — суміш поразок і перемог: невдалі вибори 1998-го та 2000-го, але накопичений досвід робив його сильнішим. Він не ховався за партією — йшов попереду, ризикуючи всім.
Помаранчева революція: перша велика перемога
2004-й вибухнув Помаранчевою. Парубій — комендант Українського дому в Києві, бастіону опозиції. Захищав його від штурмів, координував активістів. Нагороджений за це, він увійшов у «Нашу Україну». 2005-го голова «Народного союзу “Українці!”», що став «Українським домом».
2006-го — облрада від «Нашої України», невдалий прохід до ВР. Але 2007-й: народний депутат VI скликання від НУНС. Голова підкомітету з зовнішніх відносин, звертається до Європарламенту за реабілітацією Бандери. Партійні перипетії — вихід 2012-го з «Нашої України» через інтриги, вступ до «Фронту Змін», потім «Батьківщина». VII скликання: бійка в Раді проти «мовного закону» — його ініціатива.
Євромайдан: комендант, що не здав позицій
Листопад 2013-го. Парубій координує Євромайдан, стає комендантом самооборони. Наметове містечко — його фортеця. Ніч на 22 лютого 2014-го: захоплення урядового кварталу. Без Парубія Майдан міг би програти — його харизма тримала сотні на ногах у мороз. Тисячі бійців, логістика, дисципліна — усе під його контролем.
Перемога Революції Гідності зробила його секретарем РНБО 27 лютого 2014-го. Курує АТО на Донбасі, протистоїть анексії Криму. Замах гранатою в грудні 2014-го біля готелю «Київ» — перше попередження від ворогів. Відставка в серпні через розбіжності з Порошенком.
Секретар РНБО та шлях до спікерства
Позачергові вибори 2014-го: нардеп VIII скликання від «Народного фронту» (№4). 4 грудня — перший віце-спікер. Підтримує децентралізацію, особливий статус Донбасу. 14 квітня 2016-го — голова ВР до 29 серпня 2019-го. Реформи, парламентська реформа (Офіс 2019-го), міжнародні асамблеї з Польщею та Литвою.
Орден від Вселенського патріарха 2019-го за Томос. IX скликання від «Європейської Солідарності» (№2), комітет нацбезпеки.
Останні роки: опозиція, війна та спадщина
Після 2019-го — жорстка опозиція Зеленському, конфлікти в Раді. 2020-го — «гречкосійство» на Волині від фонду Порошенка під час пандемії. 2022-й: тероборона Києва, блокпости. До 2025-го — активний нардеп, символ опору. Посмертно Герой України 1 жовтня 2025-го (uk.wikipedia.org).
Трагічна смерть: удар у серце Львова
30 серпня 2025-го, опівдні, на вулиці Єфремова у Львові нападник на електровелосипеді в шоломі Glovo випустив вісім куль. Парубій помер дорогою до лікарні. Затриманий львів’янин 1973 р.н., СБУ викрила британського посередника від РФ (chesno.org). Поховання 2 вересня: собор св. Юра, Личаківський цвинтар. Сім’я — дружина Уляна (фольклористка ЛНУ), дочка Ярина (24 роки, художниця).
Перед таблицею: Ось ключові етапи в хронологічній таблиці для наочності.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1971 | Народження в Червонограді |
| 1991 | Співзасновник СНПУ |
| 2004 | Комендант Українського дому |
| 2013–2014 | Комендант Майдану |
| 2014 | Секретар РНБО |
| 2016–2019 | Голова Верховної Ради |
| 2025 | Вбивство у Львові, Герой України (посмертно) |
Таблиця базується на даних uk.wikipedia.org та chesno.org. Ця хронологія показує, як життя Парубія переплелося з історією України — від підпілля до парламенту.
Цікаві факти з життя Андрія Парубія
- Він редагував журнал «Орієнтири», де публікував статті про Бандеру ще в 90-х — сміливість, що коштувала посад.
- У 2012-му спровокував бійку в Раді, зірвавши «мовний закон» — кулаки замість бюрократії.
- Замах 2014-го гранатою не зламав: «Януковичі» намагалися, але Парубій вистояв.
- Орден від патріарха Варфоломія — за Томос, символ перемоги над Москвою.
- У 2022-му чергував на блокпосту ТрО Києва — нардеп з автоматом, як у 2014-му.
Скандали? Партійні стрибки критикували, справа 2019-го про вибори закрита. Але корупції не чіпляли — скромна декларація 2016-го: сім’я на зарплату. Парубій жив просто, як воїн. Його шлях — це Україна в мініатюрі: боротьба, зради, перемоги. Родина тримається: Уляна з Яриною у Львові, де дух батька витає над Ринком. Історія не закінчується — вона продовжується в тих, кого він надихав.
Андрій Парубій пішов, але залишився в серцях як той, хто будував державу руками і серцем.