У промисловому гудінні Дніпра, де заводські димарі малюють хмари над Дніпром, 1 жовтня 1994 року з’явилася на світ Аліна Артурівна Михайлова. Місто, що пульсує ритмом металургії та людської сили, стало колискою для дівчини, яка згодом перетворить свою енергію на рятувальні дії на фронті. З дитинства Аліна вбирала в себе той дух стійкості – Дніпро навчає виживати, боротися й не здаватися перед викликами.
Шкільні роки в Дніпровській гімназії №45 пролетіли як швидкий поїзд: уроки, друзі, перші мрії про велике. Аліна згадує, як доводила таксистам і продавцям, що вона місцева, бо з львівським акцентом її плутали з приїжджою. Ця дрібниця загартовувала характер, вчила відстоювати своє. Після школи шлях проліг до Києва, де в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка вона опанувала політологію. Диплом 2018 року став не просто папірцем, а фундаментом для розуміння влади, суспільства й тих процесів, що змінять її життя назавжди.
Майдан як точка неповернення
Зима 2013–2014 років. Київ горить від протестів, а Аліна, ще студентка, кидає все й їде на Майдан. Там, серед снігу й бруківки, вона шукає зниклих, розміщує поранених у госпіталях. Це не романтика – це реальність з кров’ю й слізьми. Волонтерство в “Армія SOS” стає її першим бойовим хрещенням: продукти, каски, медикаменти для фронту. У травні 2014-го, коли Схід спалахнув війною, Аліна вже збирає допомогу самостійно, відчуваючи на собі тягар безсилля цивільного життя.
Кожен ящик з консервами, кожна аптечка – це шматок надії для бійців. Аліна не просто пакувала, вона координувала, їздила на передову, де кулі свистять ближче, ніж удома. Медаль “Захиснику Вітчизни” 23 серпня 2014 року – перше визнання, але для неї це лише початок. Волонтерство переростає в поклик: у 2016-му вона приєднується до батальйону “Госпітальєри” як парамедикиня. Навчання на курсах, перші евакуації – адреналін змішується з відповідальністю за життя.
Фронтова медицина: серце медслужби “Ульф”
2017 рік приносить нові випробування. Аліна переходить до 1-ї окремої штурмової роти ДУК “Правий Сектор”, а згодом очолює медичну службу “Ульф” у батальйоні “Вовки Да Вінчі”. Тут, під Бахмутом і на інших гарячих точках, вона стає тилом для штурмовиків. Турнікети, джгуті, дефібрилятори – її інструменти, а пацієнти – побратими, чиє серце б’ється в унісон з її.
Уявіть: ніч, обстріл, поранений кричить від болю. Аліна на колінах, руки в крові, секунди рахують життя. Вона евакуювала десятки, навчила сотні. З 2022-го, після повномасштабного вторгнення, мобілізується до ЗСУ як офіцерка. Батальйон “Вовки Да Вінчі” стає її другим домом. Медаль “За сприяння Збройним Силам України” 2016-го – дрібниця порівняно з порятунками, які не впишеш у нагороди.
Поради від Аліни Михайлової для цивільних медиків
- Навчіться базовій тактичній медицині: Турнікет – ваш найкращий друг. Накладайте його за 2-3 хвилини над раною, туго, але не на суглобі. Практикуйте на манекенах – теорія без практики марна.
- Організуйте аптечку: Хлоргексидин, бинти, гемостатик, ножиці. Не економте на якості – дешевий джгут рветься в критичний момент.
- Психологічна стійкість: Дихайте глибоко, фокусуйтеся на завданні. Після евакуації – розмова з психологом, бо травма накопичується непомітно.
- Волонтерьте розумно: Перевіряйте потреби підрозділу, уникайте дублювання. Краще один дрон, ніж десять непотрібних аптечок.
Ці поради Аліна ділиться на тренінгах 2025-го – вони рятують життя не лише на фронті, а й удома під час НС.
Її служба – це не героїчні кадри з фільмів, а будні з потом і сльозами. У 2020-му Аліна ненадовго повертається до цивільного: навчання, поїздка до США, але війна кличе назад. Сьогодні, станом на 2026-й, вона лишається на фронті, координуючи медичну допомогу.
Кохання, що не згасло в пеклі Бахмута
Серед куль і мін кохання цвіте найяскравіше. Дмитро “Да Вінчі” Коцюбайло, командир батальйону, стає її нареченим. Вони разом на фронті – партнерство в бою й житті. Він робить їй подарунки, як ведмедика з троянд, а вона рятує поранених поруч. 2 квітня 2023-го трагедія: під Бахмутом снаряд забирає Дмитра. Аліна перша біля нього, намагається врятувати, але серце зупиняється.
Ця втрата – рана, що не гоїться. Аліна розповідає про останні хвилини з болем, але й гордістю: “Він прийняв удар на себе”. Їхня історія надихає тисячі – кохання на війні доводить, що людське серце сильніше за сталь. Сьогодні батальйон носить його ім’я, а Аліна продовжує його справу.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1994 | Народження в Дніпрі |
| 2013–2014 | Волонтерство на Майдані, Армія SOS |
| 2016 | Парамедикиня “Госпітальєри” |
| 2017 | Медслужба “Ульф”, “Вовки Да Вінчі” |
| 2020 | Депутатка Київради |
| 2023 | Втрата Да Вінчі, орден Богдана Хмельницького |
| 2025 | Премія “Жінка України”, скандал з авто |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, forbes.ua.
Політика: голос фронту в Київраді
2020 рік – вибори до Київради від “Голос”. Аліна перемагає, стає депутаткою IX скликання. У комісії з бюджету вона адвокує декомунізацію, підтримку ЗСУ, соціалку. Найвищий рівень опозиційності в раді за даними Чесно – бо фронт навчив не мовчати. Боротися за справедливість у кабінетах так само важко, як евакуювати під вогнем.
Ви не повірите, але депутатський мандат не зупинив її від фронту. Аліна поєднує: голосування онлайн, адвокація ротацій, критика корупції. У 2021-му – член бюджетного комітету, де відстоює кошти на оборону.
Нагороди, що говорять про силу
Орден княгині Ольги III ступеня (2019) за волонтерство. Орден Богдана Хмельницького III ступеня (2023) – за Бахмут. Forbes “30 до 30” (2022), “Світло Справедливості” (2024), “Жінка України 2025” у номінації “Військова медицина”. Ці нагороди – не трофеї, а пам’ять про врятовані душі.
Аліна Михайлова врятувала понад 100 життів на фронті – це статистика, що оживає в усмішках побратимів.
Скандали та правда фронтової реальності
Березень 2025-го: новина про Mercedes GLA 200 за 61 тисячу доларів. Блогер Мирослав Олешко звинувачує в розтраті донатів. Аліна відповідає: кредит, зарплата ЗСУ плюс депутатська, пройшла моніторинг. Судові позови, дебати – війна не лише на фронті, а й в інформаційному просторі. Це нагадує: герої під прицілом, але правда перемагає наклеп.
Аліна лишається собою – націоналісткою, як сама каже, борцем за перемогу з репараціями та повним звільненням. Її шлях надихає: від школярки Дніпра до офіцерки, що міняє країну. Історія триває, бо фронт кличе, а серце б’ється за Україну.