У серці Львова, де гуде Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Павло Петрович Ткачук провів дві декади як незмінний лідер. Генерал-лейтенант, доктор історичних наук, професор – цей чоловік поєднував сталевий характер артилериста з глибиною науковця. Народжений у маленькому селі на Вінниччині, він піднявся до вершин військової ієрархії, готуючи тисячі офіцерів, які сьогодні тримають фронт. Але його шлях не обійшовся без бурхливих хвиль: скандали, скарги курсантів і гучне звільнення у грудні 2024-го залишили по собі неоднозначний відбиток.
Павло Ткачук очолив академію ще 2003-го, перетворивши її з провінційного інституту на потужний освітній центр, визнаний у НАТО. За роки його керівництва заклад випустив героїв АТО і повномасштабної війни, укріпив партнерства з Польщею та Монголією. Та наприкінці 2024-го міністр оборони Рустем Умєров підписав наказ про звільнення – наслідок скарг на булінг, махінації з допомогою та системні порушення. Сьогодні, у 2026-му, Ткачук лишається депутатом Львівської облради від “Слуги народу”, але його спадщина балансує між досягненнями та суперечками.
Раннє життя: від села Пузирки до перших мундирів
13 липня 1955 року в селі Пузирки Козятинського району Вінницької області з’явився на світ Павло Петрович Ткачук. Сім’я службовців прищепила хлопцеві дисципліну й любов до рідної землі – тихі подільські лани формували характер, який згодом витримає випробування армією. Закінчивши восьмирічку 1970-го, юнак обрав морський фах: Одеське морехідне училище дало спеціальність механіка-моториста III класу. Ці три роки в портовому місті загартували його для служби в далеких краях.
1973-го Ткачук ступив на військовий шлях. Спершу – Забайкальський військовий округ у Монгольській Народній Республіці, де служив механіком. Та справжній старт дав Одеське вище артилерійське командне училище, закінчене 1977-го. Артилерія стала його стихією: точність розрахунків, вибухова сила снарядів – усе це резонувало з його вдачею. Звідти почався підйом, де кожен крок вимагав не лише знань, а й залізної волі.
Сходження у військовій кар’єрі: від батареї до дивізії
Командир взводу, батареї – перші ролі Ткачука у 1977–1982 роках нагадували шкільні уроки стрільби, тільки з реальними ставками. У Монголії та на радянських теренах він відточував майстерність, переходячи до начальника штабу артилерійського дивізіону. 1986-го очолив окремий артилерійський дивізіон, а 1991-го – полк. Україна здобувала незалежність, і Ткачук перейшов служити в ЗСУ, зберігаючи лояльність новій державі.
Ключовий етап – 1997–1998: командир окремої механізованої бригади. Тут артилерист довів, що вміє керувати не лише гарматами, а й людьми в бою. 1998–2002-го його артилерійська дивізія стала найкращою в Збройних Силах України – визнання, яке сяє в біографії як перша зірка. Ці роки супроводжувалися навчанням: заочно Військова артилерійська академія в Санкт-Петербурзі (1992), Національна академія оборони (2005), Львівський регіональний інститут держуправління (2009). Кожен диплом – цеглина в фундаменті для вершин.
| Період | Посада | Досягнення |
|---|---|---|
| 1977–1982 | Командир взводу/батареї | Служба в ЗабВО |
| 1986–1991 | Командир дивізіону | Перехід до ЗСУ |
| 1998–2002 | Командир артилерійської дивізії | Найкраща в ЗСУ (uk.wikipedia.org) |
| 2003–2024 | Начальник академії | Реорганізація, тисячі випускників |
Таблиця ілюструє стрімкий ріст: від рядових гармат до стратегічного командування. Джерела даних: uk.wikipedia.org та lvivoblrada.gov.ua. Після дивізії Ткачук повернувся до Львова – не як гість, а як господар закладу.
22 роки на чолі академії: трансформація та виклики війни
2003-го Павло Ткачук став начальником Львівського військового інституту імені Сагайдачного при “Львівській політехніці”. 2006-го – інститут сухопутних військ, 2009-го – повноцінна Національна академія. За два десятиліття заклад розрісся: нові корпуси, симулятори, центри моделювання боїв. Випускники – на передовій, від Донецького аеропорту до Харківщини. Ткачук укріпив міжнародні зв’язки: Монголія, Польща, НАТО – тренінги, обміни робили академію хабом.
Повномасштабне вторгнення 2022-го стало апогеєм: академія стала кузнею кадрів для фронту. Генерал особисто мотивував курсантів, але скарги наростали. Булінг, погане харчування, побори – курсанти, як Олександр Попович, зверталися до ТСК ВР. Перевірки виявили махінації з 137 млн грн благодійки: дрони з переплатою, сигарети на перепродаж. Ткачук уникав допитів, ховаючись на “фронті”. 18 грудня 2024-го – звільнення наказом Умєрова. Академія продовжила роботу, але тінь скандалу лишилася.
Ткачук планував служити до 70 – пенсія чекала з почестями, та реальність фронту все змінила.
Науковий шлях: від дисертації до докторських праць
Артилерія надихнула на історію. 2004-го кандидатська дисертація “Організація артилерійських частин та їх бойова діяльність по захисту Української держави. 1917–1920 роки” розкрила забуті сторінки революції. Доцент 2005-го, професор 2008-го. Кульмінація – докторська 2009-го: “Сухопутні війська Збройних Сил України доби революції 1917–1921 рр.”, видана монографією. Ткачук опублікував десятки статей у “Військово-науковому віснику”, досліджуючи полководців часів УНР.
- Монографія оживила постаті Симона Петлюри, Михайла Омеляновича-Павленка – сухопутні сили як основа державності.
- Співпраця з НАН України: знак “За сприяння розвитку науки” 2011-го.
- Лекції поєднували теорію з практикою – курсанти вивчали помилки 1918-го, щоб уникати їх у 2022-му.
Ці роботи не просто папір: вони формували офіцерське мислення, роблячи акцент на національній ідентичності армії. Ткачук довів – генерал може бути інтелектуалом.
Політика у Львові: від ПР до “Слуги народу”
2010-го Ткачук став депутатом Львівської міськради від Партії регіонів – суперечливий вибір у Галичині, та після Майдану вийшов позафракційним. З 2020-го – у Львовській облраді від “Слуги народу”, комісія з правоохоронної діяльності. Голосував за підтримку ЗСУ, критикував корупцію – іронія долі. Як депутат, лобіював академію: бюджети, ремонти. Та політична кар’єра тьмяніє на тлі військових скандалів.
Нагороди: символи заслуг і визнання
Ордени “За заслуги” I (2012), II (2009), III (2006) ступенів – за реформи академії. Орден Данила Галицького (2019), Заслужений працівник освіти (2015). Іноземні: “Полярна зірка” Монголії, Золота медаль Війська Польського. Церковні – Святого Михаїла, Юрія Переможця. Медалі ЗСУ, відзнаки МО – понад 20 нагород підкреслюють внесок.
- Початок: Медаль “За бездоганну службу” (1996).
- Пік: Орден I ступеня – за 20 років академії.
- Міжнародне: Польща визнала за партнерство (dw.com).
Кожна – не просто метал, а визнання від президента, МО, союзників. Та в 2026-му вони контрастують з розслідуваннями.
Цікаві факти про Ткачука Павла Петровича
- Служив у Монголії – там навчився стійкості степів, що допомогло в артилерії.
- Його дивізія 2002-го – “чемпіон” ЗСУ, перша перемога в конкурсах.
- Патріарх Філарет хвалив за кадри духовенства – академія готувала й капеланів.
- Син Андрій – екс-аташе в Іспанії, з мільйонними деклараціями.
- У 70 Ткачук хотів Героя України – мріяв про парадний вихід.
Факти додають кольору: Ткачук – не сухий генерал, а людина з історіями з фронтів і кабінетів.
Скандали та розслідування: тінь на репутації
2016-го “Слідство.Інфо” розкопало: родина має 4 квартири, 3 будинки, 3 джипи – без декларацій. Фірма зятя вигравала тендери на тепло для академії – 50 млн грн. 2024-го скарги курсантів: побиття, голод, крадіжки допомоги. ТСК ВР фіксувала булінг, Ткачук уникав комісії. ДБР у 2024–2025 шукає за кордоном “незаконні статки” – від будинків у Солонці до рахунків сина-аташе.
Звільнення не зупинило: у 2025-му вимоги кримінальної відповідальності за знущання. Підтримка львів’ян – резолюції рад, листи викладачів. Та факти Міноборони важчі: порушення в закупівлях, медслужбі. Ткачук мовчить, фокусуючись на депутатстві.
Скандали не стерли внеску в перемогу – тисячі офіцерів на фронті дякують своєму командиру.
Шлях Павла Ткачука – як подільське поле: родюче, але з бур’янами. Академія стоїть, випускники б’ються, а генерал продовжує служити по-своєму. Що чекає попереду – розслідування чи реабілітація? Фронт покаже.