У серці української естради б’ється голос Василя Зінкевича, чоловіка, чиє життя сплелося з мелодіями “Червоної рути” і тихими сімейними радощами. Народжений у 1945-му в маленькому селі Васьківці на Хмельниччині, він побудував імперію пісні, але особисте життя маестро оповите туманом таємниць. Одружений у зрілому віці з чарівною танцівницею Людмилою Вітковською, батько двох синів – Богдана і Василя-молодшого, Зінкевич пережив розлучення, що змусило його стати одноосібним хранителем родинного вогнища. Сини, успадкувавши талант, пішли своїми шляхами: один – у музику й дизайн, а нині на фронт, другий – у телережитуру.
Ця історія не про гламурні скандали, а про тиху мужність. Василь Іванович, живучи в Луцьку, сам варив борщ для хлопців, збирав їх до школи між гастролями і вчив: “Не крути хвости волам, а вчися на результат”. Розлучення з дружиною, яка поїхала за кордон, стало болісним ударом, але перетворило співака на супергероя повсякденності. Сьогодні, у 80+, він пишається синами, один з яких боронить країну під позивним “Зіна”.
Його непублічність лише додає шарму – Зінкевич не виносить сор з хати, але факти, витягнуті з інтерв’ю синів і спогадів колег, малюють портрет людини з залізною волею. “Батько домагався, аби ми з братом завжди були завантажені навчанням”, – згадує Василь-молодший (obozrevatel.com). Це кредо витримало випробування часом і війною.
Ранній період: від села до зірок
Щоб зрозуміти корені особистого життя Зінкевича, зазирніть у його дитинство. Батько Іван, регент церковного хору й ветеринар, співав удома гучні українські пісні, а мати Ганна годувала мріями про велику сцену. Маленький Василь будував міні-сцени з соломи, танцював і малював костюми. Ця креативність – танцюрист, дизайнер одягу, актор першого українського мюзиклу “Червона рута” – визначила його шлях.
Після армії 1968-го він опинився у Вижниці, де очолив ансамбль “Смеречина”. Там, серед буковинських гір, зароджувався не лише талант, а й шанобливе ставлення до сім’ї. Зінкевич переїжджає до Луцька 1975-го, стає солістом “Світязь” – і саме Волинь стане ареною його родинної саги. Без шуму слави він шукав спокою, але доля підготувала несподіванки.
Цей етап формував характер: працьовитий, відповідальний, з гумором. “Ви не повірите, але я шив сценичні костюми сам”, – зізнавався він колись. Така самодостатність згодом врятувала родину.
Зустріч із Людмилою: іскра кохання в Волинському хорі
1978 рік. Анатолій Пашкевич, маестро Волинського народного хору, бачить у Києві юну танцівницю Людмилу Вітковську – граціозну, як лань, з вогнем у очах. Запрошує до Луцька. Василь, 33-річний соліст з Чернівців, неодружений і зосереджений на кар’єрі, зустрічає її на репетиціях. Плітки в колективі розлетілися миттєво: “Зінкевич закохався!”
Їхній союз здавався ідеальним – він, голос епохи, вона, втілення народного танцю. Спільні гастролі, репетиції, спільна пристрасть до мистецтва. Василь, зрілий і досвідчений, знайшов у Людмилі ту, хто запалить родинний вівтар. Луцьк став їхнім гніздом, де кохання цвіло, як карпатські рододендрони.
Та романтика мала зворотний бік: гастролі розлучали, але об’єднували. Колеги згадують їхні жарти, тандеми на сцені. Це був шлюб душ, народжений музикою.
Весілля 1980-го: початок родинної глави
У 35, на піку слави, Василь Зінкевич стає на весільний рушник з Людмилою. 1980-й – рік, коли “Світязь” гримить, а пара святкує союз. Рідкісні фото, оприлюднені істориком Михайлом Маслієм, показують щасливих наречених: він у строгому костюмі, вона – в білому, з посмішкою, що освітлює зал (glavcom.ua).
Церемонія скромна, волинська – з піснями, танцями хору. Пашкевич, сват, жартує: “Ви – дует на сцені й удома”. Шлюб триває, родина росте. Василь повертається з доріг, щоб обійняти дружину. Це ера надії, коли зірка естради мріє про звичайне щастя: дім, діти, пісні під гітару.
Але доля, як волинський вир, закрутила по-іншому. Весілля стало не фінішем, а стартом випробувань.
Народження синів: соколята під крилом батька
1981-й: на світ з’являється Василь-молодший, 7 липня. Рік потому, 9 лютого 1983-го, – Богдан. Два сини, два таланти. Зінкевич, гастролюючи, ділить час: сцена – дім. Дружина й родичі допомагають, але він – центр. “Сини мої, синочки, соколята”, – слова, що стали пророчим гімном.
Маленькі хлопці чули батькові репетиції, малювали з ним костюми. Василь вчив їх дисципліни: жодних пустощів, тільки навчання. Навіть у Британії на канікулах – мовні курси. Це закладало фундамент: сини не просто вижили, а розквітли.
Родина в Луцьку жила тихо, але щасливо – до моменту, коли тріщини стали прірвою.
| Рік | Ключова подія в особистому житті |
|---|---|
| 1980 | Весілля з Людмилою Вітковською |
| 07.07.1981 | Народження сина Василя-молодшого (uk.wikipedia.org) |
| 09.02.1983 | Народження сина Богдана |
| 1980-і | Розлучення, дружина їде за кордон; самотнє батьківство |
| 2025 | Син Василь на фронті, “Національна легенда України” з синами |
Таблиця ілюструє стислу хронологію, але за цифрами – емоційний вир. Джерела: uk.wikipedia.org, obozrevatel.com. Кожен етап – урок витривалості.
Розлучення: загадка, що болить досі
Коли саме тріснув шлюб – загадка 1980-х. Людмила покинула родину, поїхала за кордон, залишивши Василя з немовлятами. Причини? Ніхто не знає напевно: гастролі, непорозуміння чи щось глибше. Син Василь-молодший лише натякає: “Батьки роз’їхалися, опікувався тато”. Зінкевич мовчить, як партизан.
Він сам шиє, годує, навчає. Сестра допомагає, але тягар на ньому. Колеги вражений: зірка готує кашу між “Піснею року”. В’ячеслав Хурсенко за 40 хвилин пише “Соколята” – гімн цій драмі, але Зінкевич відмовляється: “Не вистачить сил проживати знову”.
Де Людмила зараз? Чутки шепочуть “за кордоном”, але без підтверджень. Василь Іванович у 2025-му в інтерв’ю зізнається: “Дружина давно за кордоном”. Біль не зникає, але робить сильнішим.
Сини як дзеркало батька: спадщина таланту
Богдан і Василь-молодший – не тіні, а зірки. У юності хіп-хоп: Василь у “Тартак” з Сашком Положинським, Богдан засновує “Основний показник” як Zinchek на клавішах. Батько пишався, але гнав до освіти: Київські виші, дизайн, режисура.
Василь став графічним дизайнером – логотипи, сайти. Богдан – телевізійним режисером, позував на зйомках 2025-го. Обидва несуть генетику: креатив, дисципліна. На вручення “Національної легенди України” 2025-го вони поруч – фото сяють гордістю.
- Василь-молодший: від рок-н-ролу до фронту, де як гранатометник 3-ї ШБр захищає Харківщину. Приховував мобілізацію від тата: “Буде кров, піт, бруд”. Позивний “Зіна” – жарт над прізвищем.
- Богдан: тихий профі телевізії, уникає софітів, як батько. Його режисура – спадок волинських репетицій.
Сини – доказ: Зінкевич не просто співав про соколята, а виростив їх. Їхні історії надихають: від сцени до окопу.
Василь-молодший на фронті: гордість і тривога
2025-й. 44-річний “Зіна” з Куп’янська дзвонить татові: “Я в ЗСУ”. Батько, почувши, мовчить спочатку, та пишається. На церемонії Зеленський тисне руку воїну: “Син легенди – на передовій”. Василь-мл. скромний: “Не люблю уваги, служу за Україну”.
Його шлях – метафора сили Зінкевича: дизайнер, музикант, тепер боєць. Батько вчив: “Завдання на результат”. Фронт – найвищий тест. Луцьк чекає героя додому.
Богдан: від клавіш до камери
Молодший Богдан обрав тінь сцени. Клавішник “Основного показника”, нині режисер ТБ. У 2025-му на зйомках фільму без Ротару – зірковий гість. Тихий, як батько, він будує кар’єру без шуму.
Його життя – стабільність: Волинь, сім’я, робота. Спадок Зінкевича в кадрах, що оживають.
Цікаві факти про особисте життя Василя Зінкевича
- Зінкевич шив костюми синам сам – від сценічних до шкільних.
- На канікулах у Британії сини вчили англійську, бо “відпочинок – для ледачих”.
- Пісня “Соколята” – не його репертуар, бо “занадто боляче”. Хурсенко співає за нього.
- У 80+ готує сам: борщ, вареники – рецепт від матері Ганни.
- Непублічний: уникає літаків через аерофобію, їздить поїздами (obozrevatel.com).
Ці перлини роблять маестро ближчим, людянішим.
Особисте життя в піснях: від болю до сили
Розлучення вплинуло на репертуар: сумні балади про долю, матерів, синів. “Соколята” – не його, але ехо в кожній ноті. Колеги кажуть: сцена стала терапією. Сини надихають: фронт Василя-мл. – нова пісня гордості.
У Луцьку, серед волинських лісів, Зінкевич живе тихо. 2026-й – рік спогадів, але й нових гастролей? Його історія шепоче: кохання минає, сім’я в серці вічно. Сини – живе продовження, а таємниця Людмили лишає простір для мрій. Хто знає, які мелодії ще зазвучать.