У скрипторії Софійського собору в Києві, де пахло свіжим пергаментом і густим чорнилом, диякон Григорій завершив свою працю 12 травня 1057 року. Перед ним лежала книга з 294 аркушів, створена для новгородського посадника Остромира та його родини. Цей манускрипт — найдавніша точно датована рукописна книга, що походить із території Київської Русі. Вона пережила майже тисячу років, пожежі, крадіжки та переїзди, щоб сьогодні розповідати про витоки східнослов’янської писемності, мистецтва та духовності.
Глобальна історія рукописної книги сягає глибше: уже в III–IV століттях у Єгипті та Ефіопії з’являлися перші кодекси на папірусі та пергаменті — наприклад, Кросбі-Шойєн кодекс чи Гарима Євангелія. Проте саме Остромирове Євангеліє стало символом народження книжкової культури на східнослов’янських землях. Воно не просто копія — це жива пам’ять про те, як християнство та писемність перетворювали Київську Русь на культурний центр Європи.
Від сувоїв до кодексів: шлях до першої книги на Русі
Перші тексти людства з’являлися на глиняних табличках, папірусних сувоях або пергаментних ролах. Зручніша форма — кодекс, зшиті аркуші — поширилася в перші століття нашої ери завдяки раннім християнським спільнотам. На землях Русі до середини XI століття книги ще не були звичним явищем. Ярослав Мудрий, прагнучи зміцнити державу та церкву, заснував при Софійському соборі скрипторій — справжню майстерню рукописів. Туди запрошували переписувачів, художників, палітурників. Саме звідти вийшли перші шедеври давньоруської книжності.
Остромирове Євангеліє стало втіленням цього прориву. Його створювали не для щоденного читання вдома, а для літургійного використання — це апракос, збірка євангельських читань на неділі та свята. Така структура робила книгу практичною для священиків: відкриваєш потрібне місце й читаєш. Диякон Григорій працював майже сім місяців, починаючи 21 жовтня 1056 року, у дні пам’яті святого Іларіона.
Хто і для кого створював Остромирове Євангеліє
Замовником виступив Остромир — впливовий новгородський посадник, родич князя Ізяслава Ярославича. Деякі дослідники вважають, що його дружина Феофана була пов’язана з візантійською або київською князівською родиною. Книга стала не просто релігійним текстом, а символом статусу та благочестя. У колофоні — рідкісному авторському записі наприкінці — Григорій прямо звертається до Остромира, його дружини та дітей, бажаючи їм «утіхи духовної».
Протограф, з якого копіювали, мав болгарське або чеське коріння — можливо, зі слов’янського монастиря в Сазаві. Це пояснює певні календарні та художні особливості. Григорій не просто механічно переписував: він адаптував текст до місцевих традицій, залишаючи сліди живої мови.
Пергамент, устав і золото: як виглядала книга
294 аркуші високоякісного пергаменту, розміром приблизно 20 × 24 см. Текст розташований у два стовпці по 18 рядків. Писар використовував устав — урочисте, чітке письмо з пропорційними літерами, які наприкінці роботи ставали трохи більшими — можливо, від втоми чи поспіху. Для заголовків і початкових літер брали кіновар — яскраво-червону фарбу.
Найбільше вражає художнє оформлення. Три мініатюри зображують євангелістів Іоанна, Луку та Марка. Їхні постаті виконані з винятковою майстерністю — м’які лінії, виразні обличчя, складки одягу. Ініціали вражають фантазією: тут і хижі птахи, і химери, і крокодили, і саламандри, вплетені в геометричні орнаменти. Кольори — зелений, червоний, синій, білий — поєднуються із золотом, нанесеним у техніці аплікації. Кожен ініціал унікальний, жодного повтору.
Книга не просто текст — це цілісний витвір мистецтва, де слово й образ зливаються в єдине духовне послання.
Мова, що зберігає українські риси
Остромирове Євангеліє написане церковнослов’янською мовою давньоруської редакції. Проте в ньому виразно проступають риси живої східнослов’янської мови XI століття, багато з яких згодом стали характерними для української. Дослідники відзначають заміну проривного «г» на фрикативне «г», особливості редукованих голосних, закінчення дієслів на «-ть», місцеві лексеми: «багатє», «багно», «гай», «глечик», «гребля», «жито», «кринця», «лазня», «оболонь», «полонина».
Ці особливості роблять пам’ятку безцінною для історичної лінгвістики. Вона фіксує момент, коли старослов’янська основа почала вбирати місцеві говірки, формуючи майбутню українську літературну мову. Колофон, написаний самим Григорієм, демонструє ще більше живих форм — повноголосся, характерні закінчення.
Доля манускрипту: мандрівка крізь століття
Спочатку книга зберігалася в новгородському Софійському соборі. 1720 року Петро I наказав перевезти стародавні рукописи до Петербурга. Довгий час вона вважалася втраченою, доки 1805 року її не знайшли серед речей Катерини II. На початку XX століття палітурка прикрашалася коштовним окладом.
1932 року сталася драматична подія: сантехнік викрав книгу з вітрини, зірвавши оклад. Він розірвав палітурку, але рукопис викинув у шафу — можливо, налякався або не зрозумів цінності. Книгу врятували. Сьогодні вона зберігається в Національній бібліотеці Росії в Санкт-Петербурзі. Факсимільні видання та цифрові копії дозволяють дослідникам і всім охочим вивчати її без ризику для оригіналу.
Визнання світу та сучасне значення
2011 року Остромирове Євангеліє внесли до міжнародного реєстру ЮНЕСКО «Пам’ять світу» як шедевр києворуського мистецтва. Це визнання підкреслює його універсальну цінність — не лише як релігійної пам’ятки, а й як свідчення ранньої європейської книжкової культури.
Сьогодні манускрипт вивчають лінгвісти, мистецтвознавці, історики книги. Він допомагає зрозуміти, як функціонували скрипторії, якими були технології виготовлення пергаменту, як розвивалося орнаментальне мистецтво. Для України це також символ культурної спадщини Київської Русі — періоду, коли Київ був одним із центрів європейської цивілізації.
Цікаві факти про Остромирове Євангеліє та рукописні книги того часу
- Книга створювалася майже сім місяців — з жовтня 1056 до травня 1057 року. Для порівняння: сучасний факсимільний тираж потребує значно менше часу, але втрачає душу ручної роботи.
- У колофоні Григорій не лише вказав дати, а й звернувся безпосередньо до замовника та його родини — рідкісний для XI століття особистий акцент.
- Мініатюри та ініціали поєднують візантійські канони з місцевими мотивами: хижі птахи та химери нагадують про язичницькі орнаменти, переплавлені в християнське мистецтво.
- Пергамент для книги був високої якості, але деякі аркуші мали природні дефекти — дірки зашивали нитками, що видно й сьогодні.
- Це один із найдавніших східнослов’янських рукописів, де зафіксовано перехід від суто церковнослов’янської до живої давньоруської мовної стихії.
- 1932 року книгу ледь не втратили назавжди через банальну крадіжку — історія, яка нагадує, наскільки крихкою може бути культурна спадщина.
Виготовлення такої книги вимагало цілої команди: пергаментники обробляли шкіру тварин — зазвичай телячу чи овечу — вимочували, зішкрібали, натягували на рами, сушили. Потім аркуші зшивали в зошити по чотири (тетради), лінували, писали. Чорнило варили з дубових галів або сажі, пір’я гусяче чи очеретяне служило пером. Золото для ініціалів наносили тонкими листочками або в тертому вигляді. Кожна деталь — результат тижнів кропіткої праці.
Сьогодні, коли ми гортаємо цифрові версії або розглядаємо репродукції, легко забути, що перед нами не просто текст. Це дихання XI століття, застигле в пергаменті: турбота переписувача, гордість замовника, віра цілої епохи. Остромирове Євангеліє продовжує жити — у дослідженнях, у факсиміле, у пам’яті про те, як народжувалася українська та східнослов’янська книжкова традиція. Його сторінки досі випромінюють світло, яке запалили київські майстри майже тисячу років тому.