Сніг хрустить під ногами в маленькому подільському селі, а з церковних дзвонів ллється мелодія, що оживає в серцях мільйонів по всьому світу. “Щедрик, щедрик, щедрівочка” — слова прості, як подих вітру над ланами, але геніальна обробка Миколи Леонтовича перетворила народну щедрівку на вічний гімн Різдва. Ця пісня, відома як Carol of the Bells, звучить у голлівудських блокбастерах, на концертах у Карнегі-холі та в українських хорах під час найтемніших часів. А Леонтович, скромний учитель з Вінниччини, створив її, черпаючи з глибин народної душі.
Народжений 13 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії — нині Немирівська громада Вінницької області, — він виріс у родині священника, де музика була хлібом щоденним. Батько Дмитро Феофанович грав на скрипці, віолончелі, гітарі, керував хором, а мати Марія Йосипівна зачаровувала всіх голосом, співаючи колядки та веснянки. Цей музичний вихор оточив хлопчика з перших днів, формуючи вухо для тонких гармоній і ритмів, які згодом зазвучать у понад 150 творах. Ви не уявите, наскільки глибоко Леонтович занурився в фольклор — він записував пісні селян, перетворюючи їх на шедеври хорової полифонії.
Але доля генія обірвалася надто рано: 23 січня 1921 року в селі Марківка Тульчинського району його застрелив агент ЧК Афанасій Грищенко. Постріл у груди в батьківській хаті став символом трагедії української культури під червоним терором. Ця подія, прихована радянською цензурою десятиліттями, лише підкреслює, як Леонтович став голосом нації, що не змовкає.
Дитинство серед пісень і церковних дзвонів
Уявіть тихий подільський край наприкінці XIX століття: поля золотіють від жита, а в хаті священника Леонтовича лунає гра на цитрі. Хлопчик Микола, наймолодший з п’яти дітей, з самого ранку вбирає музику, як губка воду. Родина переїжджає з Монастірка до Шершнів (нині Тиврівський район), де батько служить парохом. Тут, серед братів і сестер — співаків та музикантів, — формується його талант. Сестри Марія та Олена стануть професійними вокалістками, брат Олександр — диригентом.
У 1887-му десятилітній Микола вступає до Немирівської гімназії, але через брак коштів родина переводить його до Шаргородського духовного училища. Там він опановує нотну грамоту, церковний спів, навчається читати складні партії. Це не просто навчання — це політ фантазії: Леонтович уже імпровізує, обробляє почуті мелодії. До 1892-го він у Кам’янець-Подільській духовній семінарії, де вивчає скрипку, фортепіано, духові інструменти. Самотужки освоює теорію, надихаючись Миколою Лисенком. Закінчує семінарію 1899-го, відмовившись від сану — музика кличе сильніше.
Перші кроки — учитель у Чуківській школі (Немирівський район). Він організовує симфонічний оркестр з селянських хлопців! 1901-го видає “Збірник пісень з Поділля” — 22 народні перлини, записані в экспедиціях. Другий збірник 1903-го присвячує Лисенку. Ці видання — як мости між фольклором і класикою, де проста мелодія набуває глибини канону.
Блукаючий диригент: від Донбасу до Києва
Життя Леонтовича — це мандри провінцією, де кожен клас стає оркестром. 1902-го одружується з Клавдією Жовткевич, учителькою з Тиврова; 1903-го народжується донька Галина. Разом вони в Вінниці — він викладає спів у церковних школах. 1904-го — стрибок на Донбас, до Гришина (нині Покровськ). У залізничній школі для робітників створює хор, який співає під час революції 1905-го. Поліція переслідує — повернення на Поділля, до Тульчина 1908-го.
Тульчин стає творчим епіцентром. У єпархіальному жіночому училищі Леонтович ставить опери Лисенка, Шевченка, Ніщинського. Засновує музичну школу, хорову капелу (існує досі), очолює “Просвіту”. Друг Кирило Стеценко ділиться секретами хорового мистецтва. 1909-го — уроки в Болеслава Яворського в Києві та Москві: контрапункт, гармонія. Тут зароджується “Щедрик” — домашнє завдання на тему весняної пісні.
1919-го — Київ, час УНР. Диригує в Музично-драматичному інституті Лисенка, Народній консерваторії, з Верьовкою та Тичиною. Денікінці проганяють — 270 км пішки до Тульчина! Там засновує школу, працює над оперою “На русалчин Великдень” за Грінченком (завершить Скорик 1975-го). Гастролі капели Стеценка, концерти — музика оживає попри хаос.
Цікаві факти
- П’ять версій “Щедрика”: Леонтович переробляв твір з 1901-го до 1919-го, додаючи полифонію, як дзвони, що наростають. Прем’єра — 1916-го хором Київського університету.
- У Гришині створив “Щедрика” на основі місцевої щедрівки — ластівка з України полетіла в світ.
- Батьківська хата в Шершнях має меморіальну дошку, але в аварійному стані — нагадування про скромне коріння.
- Пам’ятник у Покровську евакуювали 2024-го через війну — до Вінниці, де стоїть у Центральному парку.
- Укрпошта видала марку 2002-го, НБУ — монету 20 грн “Щедрик” 2016-го. 2025-го в Києві відкрили виставку “Різдвяний політ Щедрика”.
Ці перлини розкривають Леонтовича не як сухого академіка, а як чаклуна, що оживив народний дух.
“Щедрик” і симфонія подільських пісень
Серце спадщини — хорові обробки. “Щедрик” — вершина: восьмиголосий канон, де мелодія кружляє, як сніг у заметілі. Народна основа з Поділля, але Леонтович додав контрапункт Яворського — і вуаля, світовий хіт. 1922-го Капела Думки співає в Празі, 1936-го — американська версія Пітера Вілхауса. Сьогодні — у саундтреках “Один вдома”, “Доктор Хто”, на Олімпіадах.
Інші перлини: “Дударик” — жвава гра, “Пряля” — трагічна балада з дисонансами болю, “Козака несуть” — реквієм з ефектами, “Смерть” — плач душі. “Гаю, гаю”, “Ой у лісі”, “Женчичок-бренчичок”. Літургія Івана Златоустого, молебні — духовна глибина. Хори на слова Сосюри, Чупринки, Вороного. Понад 150 творів — це не просто ноти, а душа України в гармонії.
| Твір | Рік | Особливість |
|---|---|---|
| Щедрик | 1901–1919 | 5 обробок, Carol of the Bells |
| Дударик | 1914–1916 | Жвава народна гра |
| Пряля | 1918 | Трагедія з дисонансами |
| На русалчин Великдень | 1919–1920 | Опера, доп. Скориком |
Таблиця базується на даних leontovychmuseum.org.ua та uk.wikipedia.org. Кожен твір — місток від села до сцени, де фольклор сяє класикою.
Тінь ЧК: трагедія в Марківці
Ніч на 23 січня 1921-го. Леонтович приїжджає до батька в Марківку після Різдва. Двоє вершників просять ночівлі — Афанасій Грищенко з товаришем. “Чекісти проти бандитів”, — бреш Грищенко. Вночі грабує: 5000 карбованців, зв’язує родину. О 7:30 постріл з револьвера в груди Миколі. “За що?” — шепоче поранений. Помирає за півгодини на очах батька. Поховання в заметілі — жалюгідна меса.
Радянська версія: “бандити” чи “петлюрівці”. Документи 1990-х розкривають: ЧК-шник, мотив — політичний, за “український шовінізм”, любов до нації. Грищенко засуджений 1921-го, але вирок скасовано. Леонтович — жертва терору, як Стеценко чи Гумільов.
- Приїзд вершників увечері 22 січня.
- Грабіж і зв’язування родини (батько, сестра Вікторія).
- Постріл о 7:30, смерть о 8:00.
- Розслідування ЧК приховало правду.
- Свідчення: щоденник Васильченка, спогади Яструбецького.
Ця трагедія додає творам болісної сили — музика, що перемагає кулю.
Спадщина, яка звучить у 2026-му
Тульчин — серце пам’яті: музей-квартира Леонтовича (1977), де фортепіано стоїть неторканим. Марківка — музей-кімната біля могили. Шаргород, Покровськ (експозиція), Вінниця — Центральний парк імені генія. Фестивалі: Operafest Tulchyn з “Леонтович Арт-Кварталом” (мурали, інтерактивний “Щедрик”), “Від Щедрика до Carol” (2019). 2025-го — дошки в Кам’янці-Подільському, Ужгороді.
У світі: Капела бандуристів, коледжі мистецтв носять ім’я. Записи — від Муравського (1977) до сучасних. Під час війни “Щедрик” — гімн стійкості, лунає в метро Києва, на фронті. Леонтович — не минуле, а живий пульс: його ноти єднають покоління, нагадуючи, що українська душа — невмируща. Мелодія летить, як ластівка, несучи тепло крізь бурі.