Двадцять четвертого серпня 1991 року, у спекотний київський серпень, Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Цей документ, підтриманий 346 депутатами з 450, став точкою неповернення для нації, яка століттями боролася за свою державність. Путч у Москві три дні потому розвіявся, а Україна, ніби фенікс з попелу радянської імперії, постала самостійною державою.
Акт не просто папір з печатками — це крик душі поколінь, від козацьких вольностей до дисидентських підвалів. Територія України оголошена неподільною, закони — виключно українські. Народне підтвердження прийшло 1 грудня на референдумі: 90,32% українців сказали “так” незалежності за явки 84,18%. Цей момент запустив лавину визнань від Польщі до Канади, зробивши Україну гравцем на світовій арені.
Та за кулісами — драма, інтриги й героїзм. Леонід Кравчук, головуючий, майстерно маневрував між комуністами й демократами, а Левко Лук’яненко дописував останні рядки Акту вночі. Атмосфера в залі кипіла: радіотрансляція доносила серцебиття нації до кожного радіоприймача в селах і містах.
Від Декларації суверенітету до путчу: іскри, що розпалили пожежу
Шлях до незалежності вирував роками, але справжній каталізатор — серпневі події 1991-го. Ще 16 липня 1990-го Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, де вперше заговорили про верховенство українських законів над союзними. Це був не просто жест — тисячі людей на “Революції на граніті” у жовтні того ж року вимагали реальних змін, виводячи танки на вулиці Києва.
А потім — путч. Дев’ятнадцятого серпня в Москві Державний комітет з надзвичайного стану спробував повернути Союз до брежнєвських часів. Танки на Червоній площі, арешти Єльцина — і Україна в епіцентрі. Леонід Кравчук, тодішній голова ВР, не поспішав з підтримкою путчистів, скликаючи Президію й виграючи дорогоцінний час. Ви не повірите, але саме ця пауза дозволила демократам перегрупуватися: В’ячеслав Чорновіл і “Рух” закликали до рішучості, а вулиці заповнилися прапорами.
Двадцять першого путч провалився, але Москва ще дихала. Депутати розуміли: або зараз, або ніколи. Позачергова сесія скликана блискавично — і зал вибухнув дискусіями. Комуністи ваґалися, демократи тиснули. Цей тиск став мостиком до неминучого: Україна мусила обрати свободу.
Ранок у парламенті: напруга, що рвала повітря
Ранок 24 серпня в Києві пахне тривогою й надією. Зал Верховної Ради переповнений, мікрофони гудуть, а за вікнами — тисячі людей з синьо-жовтими стягами. Головуючий Леонід Кравчук, з його спокійним, але твердим голосом, відкриває сесію. Перші виступи — бурхливі: комуніст Віталій Масол вагається, а Левко Лук’яненко, дисидент з 27-річним стажем ув’язнень, читає чернетку Акту, дописану напередодні.
Атмосфера накалена до краю. Деякі депутати витягують картки з апаратури, уникаючи голосування, — Кравчук фіксує: “Хто не встиг, пишіть заяви”. Радіо транслює все наживо, і по селах люди завмирають біля приймачів, стискаючи кулаки. Це не сухе голосування — це битва за душу нації, де кожен голос важив тонну.
Піднесення досягає піку, коли Чорновіл пропонує внести прапор з московських барикад. Синьо-жовтий стяг майорить у залі — символ перемоги. Зовні Київ пульсує: феєрверки, обійми незнайомців. Цей день назавжди закарбувався як народження нової України.
Слова Акту: серце документа, що б’ється досі
“Виходячи з смертельної небезпеки, що нависла над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року… Верховна Рада Української РСР урочисто проголошує незалежність України”. Ці рядки, написані Лук’яненком, — не просто юридична формула, а маніфест волі.
Акт стверджує: територія неподільна, закони виключно українські, віднині Україна — самостійна держава. Супроводжувала Постанова “Про проголошення незалежності України”: незалежна демократична держава з 24 серпня, референдум 1 грудня. Ще одна — про військові формування: всі сили підпорядковуються ВР, народжується Міністерство оборони. Департизація органів влади стала фінальним ударом по КПРС.
Ці тексти, ухвалені в хаосі, стали фундаментом. Вони ехо тисячолітньої традиції — від Київської Русі до УНР, — оживили мрію про власну державу.
Голосування та перші кроки: від слів до дій
346 “за” — конституційна більшість. Перша спроба дала 321, але заяви доповнили до повного. Кравчук підписав Акт, і зал вибухнув оплесками. Того ж дня — звернення до Росії з подякою за опір путчу, перші кроки до ЗСУ.
Ось ключові рішення сесії в списку:
- Акт проголошення: Символічний маніфест незалежності, фіксує суверенітет.
- Постанова про незалежність: Юридично проголошує державу, призначає референдум — забезпечує легітимність.
- Військова постанова: Контроль над армією, створення Мінооборони — безпека на першому місці.
- Департизація: Очищення влади від парткомів, шлях до демократії.
Після списку настала реальність: Україна мусила будувати все з нуля — від валюти до дипломатії. Але той запал сесії став двигуном змін.
Референдум 1 грудня: голос мільйонів скріпив Акт
Перший грудня 1991-го — день, коли народ узяв долю в свої руки. У 27 регіонах від Львова до Севастополя люди стояли в чергах, ігноруючи мороз. Результат перевершив очікування: понад 28 мільйонів “так”. Навіть у Криму 54% підтримали, попри скепсис.
Ось таблиця ключових результатів по регіонах для наочності:
| Регіон | Явка (%) | “Так” (%) | “Ні” (%) |
|---|---|---|---|
| Україна загалом | 84,18 | 90,32 | 7,58 |
| Львівська обл. | 95,24 | 97,46 | 1,86 |
| Тернопільська обл. | 97,10 | 98,67 | 0,78 |
| Кримська АРСР | 67,50 | 54,19 | 42,22 |
| Донецька обл. | 76,73 | 83,90 | 12,58 |
| Севастополь | 63,74 | 57,07 | 39,39 |
Дані з uk.wikipedia.org та офіційних архівів ЦВК. Ця таблиця показує єдність: від 98% на Галичині до більшості на Сході. Референдум став аргументом для світу — Україна не просто проголосила, а підтвердила незалежність волею народу.
Цікаві факти про проголошення незалежності
Прапор над ВР з барикад Москви: Чорновіл приніс стяг, піднятий 4 вересня. Кравчук “переграв” путч у чотири ходи, вигравши час. Лук’яненко писав Акт у СІЗО-стилі — після років таборів. Голосування йшло по радіо: села чули серцебиття Києва. Навіть у Сибіру українці святкували, чуючи трансляцію.
Ці перлини додають кольору сухим фактам, показуючи людське обличчя історії.
Міжнародне визнання: від Польщі до ООН
Другого грудня Польща першою визнала Україну — сусіди відчули подих свободи. За нею Канада, Литва, Угорщина, Росія. До кінця 1991-го — 68 країн, за рік понад 130. Леонід Кравчук, обраний президентом того ж дня (61,59%), поїхав до Канади з першим візитом.
Успіхи й виклики: вступ до ООН у 1945 як УРСР допоміг, але ядерне роззброєння (Будапештський меморандум 1994) стало болісним компромісом. Сьогодні, у 2026-му, ці визнання — щит проти агресії, нагадуючи світу про легітимність кордонів.
Перехід до дипломатії був стрімким: посольства, угоди. Україна грала активно, балансуючи між Заходом і Сходом.
Наслідки та значення в 2026: незалежність як живий вогонь
Тридцять п’ять років потому Акт пульсує актуальністю. Гіперінфляція 90-х, Помаранчева революція, Евромайдан — все на фундаменті 1991-го. А повномасштабне вторгнення 2022-го? Воно — тест на міцність: українці відстоюють неподільність, проголошену тоді ж.
Незалежність — не подарунок, а щоденна боротьба, від фронтів до Брюсселя. У 2026-му, з новими перемогами ЗСУ та наближенням до ЄС, ми бачимо: той серпневий вибух запалив вогонь, який не згасити. Кожне місто, кожна ракета “Нептун” — ехо тих 346 голосів.
Соборність, вистраждана в 1919-му й підтверджена 1991-го, тримає нас разом. Подорож триває: від державотворення до перемоги, де кожен українець — частинка великої мозаїки свободи.