У тихому центрі Теребовлі, де старовинні вулички шепочуть історії минулих поколінь, стоїть скромна біла хатинка з дерев’яними віконницями. Тут, серед садочку з яблунь і квітників, мешкає Павлік Олександра Григорівна — жінка, чий вік перевалив за вісімдесят п’ять, а серце лишається молодим і гарячим. Мати народного артиста України Віктора Павліка, вона виростила сина-зіру в умовах, де кожен день був боротьбою за виживання. Її життя — це гімн стійкості, любові та тихої гордості, яка не потребує помпи.
Олександра Григорівна з’явилася на світ 13 жовтня 1940 року на хуторі Затиша, в передвоєнні роки, коли світ котився в прірву Другої світової. Той край, біля Почаєва на Тернопільщині, здавався раєм з луками та лісами, але для малечі став випробуванням долі. Батько пішов на фронт і не повернувся, мати відійшла рано, лишивши Сашу сиротою. Разом із братом, старшим на два роки, їх розлучили — він опинився в іншому місці, і пошуки лишилися марними. Старша сестра жила в такій бідності, що не могла забрати племінницю.
Дитбудинок у Кременці став першим притулком. Там Саша пішла в перший клас, навчилася писати й одразу почала розпитувати про брата. Життя в інтернаті було суворим, але дружба з ровесниками й турбота вчителів давали сили. Коли дядько з боку матері спробував забрати її, дівчинка втекла назад — там хоч було знайоме.
Шлях через Почаїв: від шкільних підвіконь до мрії про майбутнє
Після сьомого класу доля звела Сашу з доньками директора Почаївської школи на піонерському зльоті. Подругувавшись, вона переїхала туди вчитися, оселилася в гуртожитку з безплатним харчуванням. Одяг? Доношений із дитбудинку. Взуття? Напівтапочки, які школа пошила перед випускним. Але Саша сиділа на підвіконні, співала пісень і мріяла — однокласники досі згадують ту “співачку на вікні”.
Десятий клас минув у парках Почаєва, де юнацтво гуляло, танцювало й забувало про голод. Після школи — роздоріжжя. Райком комсомолу дав направлення до Теребовлянського культосвітнього училища на річні курси художніх керівників і завклубів. Стипендія тонула в потребах: туфлі на каблуках коштували цілий день голодування, взимку ноги мерзли в тонкому взутті. На танцях зустріла Франка — майбутнього чоловіка, який носив їжу на побачення й підтримував.
Рік у Теребовлі промайнув калейдоскопом емоцій. Повернувшись до Почаєва без роботи й даху, Олександра знайшла притулок на пошті. Вільний час віддавала самодіяльності: танці, співи, шевченківські вечори. Теребовля кликала назад — місто, де душа прикипіла. Тут почалося доросле життя.
Родина Павліків: любов, розлука і материнська сила
Франек, підводник, пішов в армію. Дочка Людмила народилася без батька й росла чотири з половиною роки самотужки. Син Віктор, копія тата, з’явився пізніше. Подружжя розлучилося через чоловікове пияцтво після служби, але Олександра не озлобилася. Коли Франко пережив інсульт і гангрену, саме вона доглядала його до останнього — лагідно, терпляче, з теплом душі, яке не згасало.
Діти стали сенсом життя. Людмила успадкувала організаторські здібності мами: Кременецьке педучилище, Слов’янський педагогічний інститут, робота завідувачкою дитсадка в Теребовлі та Яремчому. Нині їй за шістдесят, мешкала в Росії з 1994-го, але родина тримається купи. Віктор співав із дворічного віку, сам освоїв гітару — подарунок хресної. Мама водила обох на гуртки, розвивала таланти в скромних умовах.
- Людмила: педагог, мати Тані, яка подарувала бабусі правнучку. Життя в Москві не розірвало ниток — рідкісні фото з братом доводять тепло.
- Віктор: зірка естради, автор хітів на кшталт “Шикидим”. Його кар’єра — від ВІА “Еверест” до звання Народного артиста (2016), але коріння в маминих піснях.
Онуки — Таня, Олександр, Христинка — несуть родинний дух. Трагедія з найменшим, Павлом (1999–2020), що пішов через рак кісток, стала болем. Правнуки — Анастасія, Давид, Вадим, Аміна, Михайло (син Віктора від Катерини Реп’яхової, 2021) — наповнюють дім сміхом. Родина велика, розкидана від США до Росії, але серце бабусі тримає всіх.
Гордість за сина: як мама зірки лишається на землі
Віктор Павлік не раз зізнавався: мама — його опора. Він їздить до Теребовлі з дружиною Катериною, онуком Михайлом, несе троянди й обійми. У січні 2025-го пара здивувала 84-річну Олександру сюрпризом — букетом і теплими розмовами. Фото з 85-річчям у серпні 2025-го з сестрою Людмилою розчулили фанатів: “Нечасто так буває”.
Син пропонує переїзд до Києва, новий дім, але мама відмовляється. “Я звикла тут”, — каже вона. Пенсія мізерна — витрачає 100-200 гривень на їжу й телефон, решта — на душі. Скромна хата без євроремонту символізує її філософію: щастя в простоті. Віктор поважає це, дзвонить часто, пише пісні про материнську любов.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1940 | Народження на хуторі Затиша |
| ~1950-і | Дитбудинок у Кременці, школа в Почаєві |
| ~1960 | Курси в Теребовлянському училищі, шлюб з Франком |
| 1960-і | Народження Людмили та Віктора |
| 2020 | 80-річчя, описане в газеті “Воля”; втрата онука Павла |
| 2025-2026 | Візити сина, 85+ років у Теребовлі |
Таблиця базується на даних з газети “Воля” та tsn.ua.
Сьогоднішній день: молитва в затишній хатинці
Олександра Григорівна досі молиться за рідних — тихо, щиро, дякуючи Богу за те, що витягнув сироту з прірви. Її будинок — музей спогадів: фото Віктора з концертами, малюнки правнуків, вишиті рушники. Теребовля пишається нею, як матір’ю таланту. У 2026-му, на тлі війни, її стійкість надихає: не скаржиться, тримається за рідну землю.
Вона радить: бережіть родину, бо це єдина опора. Її приклад — як виростити зірку без слави, просто люблячи. Віктор співає для світу, а мама — для неба.
Цікаві факти з життя Павлік Олександри Григорівни
- Співала на шкільних підвіконнях Почаєва — однокласники пам’ятають це як її “фірмову фішку”.
- Купила перші туфлі на каблуках — і цілий день голодувала, бо стипендія скінчилася.
- Доглядала ексчоловіка до кінця, попри розлучення — приклад прощення.
- Віктор схожий на батька, але талант до музики — мамин: “Він співав із двох років!”
- Правнук Михайло (2021) — “копія бабусі Шури”, за словами Катерини Реп’яхової.
- У 2005-му стаття про неї виграла конкурс “Українська мадонна”.
Її історія — не про зірки, а про звичайну жінку, яка перемогла долю. Теребовля шепоче про неї, як про свою перлину, а родина — як про серце.
Людмила приїжджає з Росії, Віктор — з Києва, онуки телефонують. Життя триває в ритмі молитви й любові, ніби розмова з Богом і близькими, яка не вщухає.