28 травня 1916 року о шістнадцятій годині в одному з львівських притулків для хворих зупинилося серце Івана Яковича Франка. Йому виповнилося лише п’ятдесят дев’ять. За кілька годин до того він усе ще намагався стежити за подіями великої війни, яка вирувала навколо, і, можливо, просив когось записати або продиктувати останні думки. Сучасні ретроспективні медичні дослідження однозначно вказують: безпосередньою причиною смерті стала декомпенсація серцево-судинної системи на тлі багаторічного прогресуючого деформуючого ревматоїдного поліартриту. Ця системна автоімунна недуга, яку письменник, найімовірніше, успадкував від матері, роками руйнувала не лише суглоби, а й серце, нирки, нервову систему та кору головного мозку. Неправильне лікування, злиденні умови та виснажлива праця лише прискорили трагедію.
Багато десятиліть у спогадах сучасників і популярних текстах причиною називали «запалення легенів», «водянку» або загадкову венеричну хворобу. Проте детальний розбір клінічної картини, власних записів Франка та архівних медичних даних спростовує ці версії. Справжня причина крилася в хронічному запальному процесі, який у 1916 році ще не мав точної назви в номенклатурі хвороб, але сьогодні впізнається чітко.
Хронологія занепаду: від першої кризи до останнього дня
Усе почалося задовго до 1916-го. З 1908 року Франко пережив найтяжче загострення, яке сам називав «страшною катастрофою» і «прологом до невідворотного». У «Історії моєї хвороби», яку він продиктував сину Андрію, письменник детально описав двотижневий напад мігрені з постійним дзвоном у вухах, а потім — галюцинації, що межували з реальністю. Голоси закликали його на Божий суд, засуджували на пекельні муки й наказували вийти вночі голим у калюжі. Ці епізоди лякали самого Франка — він застерігав читача, що почуте «може видатися неправдоподібним або випливом божевілля».
Лікарі того часу не впізнали автоімунну природу недуги. Симптоми — болі в суглобах, мігрені, проблеми із зором, сечовипусканням — нагадували нейросифіліс. Тому Франка відправили на лікування до хорватського Липіка, курорту, відомого саме як місце для хворих на сифіліс. Там застосовували йодовану воду, настоянку наперстянки та ртуть. Стан тимчасово покращився, але потім стався зрив. Наперстянка, яку призначали для підтримки серця, у великих дозах викликає саме галюцинації та сплутаність свідомості — це добре відомий побічний ефект сьогодні.
До 1912 року права рука Франка остаточно паралізувалася й деформувалася. Він почав писати лівою або диктувати. Біль був постійним, а холод галицьких осель і тюремних камер, де письменник раніше побував, лише розпалював запалення. Суглоби кистей скручувалися, ніби коріння старого дуба під тиском каміння. Кора головного мозку теж зазнавала змін — це підтверджує ретроспективний аналіз.
1913 рік приніс нову втрату: помер улюблений син Андрій від епілептичного нападу. Стрес і горе ще більше підірвали сили. Дружина Ольга дедалі частіше перебувала в психіатричних закладах. Сім’я розпадалася під тягарем недуг і бідності.
З початком Першої світової війни ситуація стала критичною. Під час російської окупації Львова в домі Франка квартирували солдати. Матеріальна допомога надходила з Наддніпрянщини, але її ледве вистачало. У листопаді 1915 року письменника помістили до притулку для хворих і выздоровців Українських січових стрільців на вулиці Петра Скарги. Там він провів кілька місяців. Сини Тарас і Петро воювали на фронті, донька Ганна була в Києві, дружина — у лікарні. 28 травня 1916 року Франка знайшли мертвим. Обличчя було спокійним, жовтим, як віск. Свідки згадували квіти бузку навколо ліжка й двох гуцульських стрільців, які плакали навколішках.
Міф про сифіліс: чому він так довго жив
Чутки про «погану хворобу» ширилися ще за життя Франка. Газети писали про «напад божевілля». Лікарі, не маючи точних діагностичних інструментів, бачили симптоми, схожі на нейросифіліс, і призначали відповідне лікування — ртуть і йод, які самі по собі отруйні й можуть погіршувати стан. У Липіку Франка буквально лікували «як сифілітика». Пізніше, вже після смерті, діагноз «сифіліс головного і спинного мозку» навіть з’явився в деяких документах.
Ретроспективний аналіз, проведений у 1990-х роках львівським медиком професором Дмитром Луциком, повністю спростував цю версію. Немає жодних доказів зараження. Симптоми та перебіг набагато краще пояснює спадковий неспецифічний деформуючий ревматоїдний поліартрит з ураженням багатьох систем. Галюцинації пояснюються не тільки хворобою, а й токсичною дією наперстянки. Луцик підкреслив: хвороба мала хронічний, системний характер, а провокуючими факторами стали ув’язнення, холод, злидні та надлюдська творча праця.
Як недуга вплинула на творчість і характер
Попри параліч рук і постійний біль, Франко не припиняв працювати. Він диктував статті, редагував тексти, цікавився політикою й літературою до останніх тижнів. Пізні твори — «Мойсей», «Перехресні стежки», поезії зі збірки «Із днів журби» — пронизані темами страждання, самотності та внутрішньої боротьби. Деякі дослідники вбачають у галюцинаторних образах його «Історії моєї хвороби» відлуння в літературних мотивах. Біль не зламав інтелект, але фізично звів нанівець звичний спосіб життя: замість швидкого почерку — повільне диктування, замість мандрівок — чотири стіни притулку.
Соціальний контекст робив усе важчим. Галичина початку ХХ століття не мала сучасної медицини. Автоімунні захворювання не розпізнавали. Бідність означала відсутність якісного догляду, тепла й ліків. Франко, який усе життя боровся за українську мову, освіту й соціальну справедливість, сам опинився в становищі, коли держава й суспільство не могли дати йому гідної підтримки в старості та хворобі.
Цікаві факти про хворобу та смерть Івана Франка
- Спадковість від матері. Сучасні дослідники вважають, що схильність до ревматоїдного поліартриту Франко отримав у спадок. Мати письменника також страждала від суглобових проблем — це один із ключових аргументів на користь генетичної природи недуги.
- Галюцинації від ліків. Багато яскравих видінь, описаних у «Історії моєї хвороби», сучасна фармакологія пояснює токсичною дією наперстянки. Цей препарат, призначений для серця, у надмірних дозах викликає саме слухові та зорові галюцинації.
- Ліва рука як порятунок. Після паралічу правої руки Франко освоїв письмо лівою. Деякі пізні тексти та листи написані саме так — свідчення неймовірної сили волі.
- Нобелівська номінація 1915 року. За рік до смерті Франка висунули на Нобелівську премію з літератури. Кандидатуру підтримали українські та шведські інтелектуали, але війна й смерть перервали процес.
- Поховання в позиченій сорочці. Через бідність Франка поховали в позиченій вишитій сорочці та спочатку в «позиченій» могилі на шість трун. Лише через десять років родина змогла облаштувати окреме поховання на Личаківському цвинтарі.
- Відмова від сповіді. За день до смерті Франко відмовився від сповіді кільком священикам через політичні розбіжності та власні переконання. Це створило додаткові труднощі з організацією похорону в умовах воєнного часу.
- Останні відвідувачі. За два тижні до смерті Франко ще міг ходити вулицями Львова в супроводі племінника. Свідки згадували його спокійний, зосереджений вигляд навіть у фізичному виснаженні.
Ревматоїдний поліартрит у 1916 році був вироком. Сьогодні, з появою біологічної терапії, імуносупресорів та ранньої діагностики, багато пацієнтів живуть повноцінним життям десятиліттями. Франко ж боровся самотужки в умовах, коли медицина ще не вміла розрізняти автоімунні процеси від інфекційних. Його руки, що колись тримали перо, ніби меча, за Україну, скрутилися від невидимого внутрішнього ворога. А розум, який створив «Захара Беркута», «Мойсея» та тисячі статей, продовжував працювати навіть тоді, коли тіло вже відмовляло.
Смерть Франка стала не лише особистою трагедією, а й символом епохи: геній, який віддав усе народу, помер у бідності й самотності під час війни, оточений байдужістю частини того самого суспільства, за яке боровся. Сьогодні його могила на Личаківському цвинтарі — місце паломництва. А «Історія моєї хвороби» лишається одним із найпронизливіших автодокументів європейської літератури про страждання творчої людини.
Архівні матеріали, спогади сучасників і ретроспективні медичні дослідження дають нам змогу сьогодні точніше, ніж будь-коли, зрозуміти, що саме зламало тіло, але не зламало духу Івана Франка.