Радна Пилипович Сахалтуєв народився 15 травня 1935 року в Улан-Уде, у родині службовців бурятського походження, і пішов із життя 31 серпня 2025-го в Києві на 91-му році. Саме його рука створила неповторні образи капітана Врунгеля, доктора Айболіта, піратів з «Острова скарбів» і десятків інших героїв, які стали частиною колективної пам’яті кількох поколінь. Художник-постановник, графік, карикатурист і Народний художник України, він більше півстоліття творив у Києві, перетворивши місцеву студію на осередок яскравої, іронічної, по-справжньому живої анімації.
Його лінія завжди впізнавана: пружна, трохи гротескна, сповнена гумору й тепла. Навіть у найдинамічніших сценах погоні чи морської бурі персонажі зберігають людську теплоту. Сахалтуєв умів зробити так, щоб глядач одночасно сміявся і відчував симпатію до героїв, навіть якщо ті були шахраями чи піратами.
Сьогодні, майже через рік після смерті митця, його роботи продовжують дивитися діти й дорослі. Вони звучать сучасно, бо в них немає пафосу — лише гра, винахідливість і любов до руху.
Ранні роки: від сибірських зим до московського ВДІКу
Дитинство Радни пройшло в Улан-Уде. Батько, зоотехнік, був репресований у 1937 році і загинув у таборі. Мати викладала російську мову й літературу, а вихованням займався дід — Андрій Тимофійович Трубачеєв, перший нарком охорони здоров’я Бурят-Монгольської АРСР, лікар-дерматолог. Саме дід познайомив хлопчика з бурятськими художниками, серед яких Роман Мердигєєв і Ц. Сампілов. Уроки малювання в дитинстві стали першим серйозним поштовхом.
У повоєнному Улан-Уде кінотеатри показували трофейні американські й європейські стрічки. Маленький Радна годинами сидів у залі, вбираючи динаміку кадру, виразність жестів, яскравість кольору. Цей досвід пізніше відізветься в його власних роботах — у відчутті ритму й любові до пригодницького жанру.
У 1955 році він вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії на курс художника анімаційного кіно. Серед викладачів були Іван Іванов-Вано, Анатолій Сазонов, Федір Богородський. У тих самих стінах навчалися майбутні класики режисури — Лариса Шепітько, Микола Вінграновський, Роллан Сергієнко. Атмосфера була наелектризована ідеями нового кіно, і Сахалтуєв увібрав це відчуття свободи форми.
Після випуску 1961 року розподіл відправив його до Києва — на щойно створене Творче об’єднання художньої мультиплікації студії «Київнаукфільм». Спочатку юнак сприйняв місто як «провінцію», але швидко знайшов тут і роботу, і друзів, і сім’ю. Більше він уже не переїжджав.
Творчий тандем із Давидом Черкаським: народження легенд
З 1969 року Радна Сахалтуєв і режисер Давид Черкаський працювали майже нерозлучно. Їхній творчий діалог тривав десятиліттями і породив найвідоміші українські мультфільми другої половини ХХ століття. Черкаський приносив ідеї, ритм, монтаж. Сахалтуєв відповідав за візуальний світ — характер лінії, пластику персонажів, атмосферу простору.
Вони майже не сварилися. Як згадував сам художник, Черкаський міг сказати: «Раднуша, треба зробити ось так», і розмова закінчувалася. Жодних довгих дискусій про «мистецтво». Просто робота. І результат виходив блискучим.
Пригоди капітана Врунгеля (1976–1979)
Тринадцять серій, у яких капітан, матрос Лом і агент 00Х вирушають у навколосвітню регату. Сахалтуєв створив образи, які сьогодні знає кожен, хто виріс у 80-х. Врунгель — елегантний, трохи хвалькуватий, але добрий. Фукс — хитрий і кумедний. Агент 00Х — пародія на шпигунські штампи. Кожен рух, кожна міміка продумані до дрібниць. Художник працював із перекладкою, що дозволяло додавати складні деталі одягу й обличчя без втрати динаміки.
Картина вийшла легкою, карнавальною, сповненою музики й пригод. Вона й досі виглядає свіжою, бо в ній немає дидактики — лише чиста радість руху.
Лікар Айболить і Острів скарбів
«Лікар Айболить» (1984–1985) став ще одним тріумфом тандему. Бармалей у виконанні Сахалтуєва — не просто злодій, а колоритний, майже чарівний персонаж. Тварини, пірати, африканські пейзажі — усе намальовано з любов’ю до деталі й кольору.
А «Острів скарбів» (1987–1988) — двосерійна стрічка, де анімація поєднується з ігровими епізодами. Пірати, Джим Хокінс, сліпий П’ю — образи настільки виразні, що залишаються в пам’яті назавжди. Сахалтуєв умів балансувати між гротеском і теплом: навіть найжорстокіший пірат викликає посмішку.
Серед інших спільних робіт — «Містерія-буф», «Навколо світу мимоволі», «Короткі історії». Кожна з них несе відбиток того самого карнавального почерку.
Художній стиль: між мінімалізмом і буйством кольору
Сахалтуєв володів рідкісним умінням змінювати манеру залежно від матеріалу. У «Легенді про полум’яне серце» (1967) разом з Іриною Гурвич він створив майже монохромний світ з акцентами червоного — драматичний, стриманий, близький до графіки Бориса Пророкова. «Кримська легенда» (1969) — елегантна, лірична, з мінімумом деталей і тонким відчуттям рельєфу.
Натомість роботи з Черкаським — вибух кольору, динаміки, гротеску. Персонажі пружні, рухливі, їхні пропорції трохи перебільшені, але ніколи не вульгарні. Художник любив лінію, яка «дихає». Він малював від руки до останніх років, відмовляючись від комп’ютера, хоча колеги пропонували перейти на цифру.
Його стиль — це поєднання бурятської чуттєвості до форми, радянської школи графіки й власного, дуже особистого гумору. Він ніколи не наслідував Діснея. Він створював власний світ, де все можливе, але все залишається людяним.
Карикатура, ілюстрація та робота в «Перці»
Паралельно з анімацією Сахалтуєв активно працював у сатиричному журналі «Перець». У 1970–1980-х він був одним із провідних карикатуристів видання. Його малюнки — гострі, точні, з незмінним відчуттям міри. Він ілюстрував також дитячий журнал «Пізнайко» і десятки книжок видавництв «Веселка», «Молодь», «Ранок», «Фоліо».
Книжкова графіка давала стабільніший заробіток, ніж анімація, і дозволяла експериментувати з іншими жанрами. У 1986 році вийшла його збірка карикатур у серії «Бібліотека “Перця”». Робота з текстом і зображенням зробила його майстром короткої, влучної візуальної історії.
Спадщина, яка продовжує жити
Радна Сахалтуєв залишив після себе не лише фільми, а й школу. Він працював з Ніною Василенко, Іриною Гурвич, Володимиром Дахном, Тадеушем Павленком. Його вплив відчутний у багатьох київських аніматорах наступних поколінь. У 1988 році йому присвоїли звання Заслуженого художника УРСР, у 2008-му — Народного художника України.
Після розпаду СРСР студія переживала кризу, команда роз’їхалася. Сахалтуєв продовжував ілюструвати, створювати рекламу, малювати. Він залишався скромним, майже невидимим. «Я як людина-невидимка, і мені це дуже зручно», — говорив він в одному з інтерв’ю.
У душі він завжди відчував себе бурятом, хоча прожив у Києві понад шістдесят років. «Я хоч і блудний син, але в душі завжди залишаюся бурятом», — зізнавався митець.
Цікаві факти про Радну Сахалтуєва
- У дитинстві брав уроки малювання у бурятського художника Романа Мердигєєва і зазнав впливу Ц. Сампілова.
- Першою самостійною роботою став мультфільм «Веселий художник» (1963) режисерки Ніни Василенко — роздум про природу творчості, де намальований персонаж оживає.
- Любив грати в карти (особливо «дурака») і шахи зі своїми колегами Володимиром Дахном і Євгеном Сивохипом, одночасно накидаючи ескізи.
- Відмовлявся від комп’ютера й до кінця життя малював від руки, вважаючи папір і олівець найприроднішими інструментами.
- Мав трьох дітей від двох шлюбів: старший син Андрій також став мультиплікатором, донька Ірина — дизайнером.
- У 2022 році в інтерв’ю порівняв одного політичного діяча з персонажем «Острова скарбів» — сліпим П’ю, показавши, що його іронія не згасала з роками.
Роботи Радни Сахалтуєва сьогодні доступні на різних платформах, їх показують у музеях і на фестивалях. Вони нагадують, що справжня анімація — це не технологія, а погляд на світ. Погляд, у якому є місце і для гумору, і для ніжності, і для пригоди, яка ніколи не закінчується.
Його лінія продовжує рухатися — у пам’яті глядачів, у нових поколіннях художників, у тих, хто вперше відкриває для себе капітана Врунгеля чи піратів з «Острова скарбів». І цей рух, здається, не зупинити.