Ірина Дмитрівна Фаріон народилася 29 квітня 1964 року у Львові і пішла з життя 19 липня 2024-го в тому ж місті. Українська мовознавиця, докторка філологічних наук, професорка, політична діячка, народна депутатка VII скликання від ВО «Свобода» — вона залишила по собі не лише наукові праці, а й гострий, незламний голос на захист української мови. Її біографія — це історія людини, яка все життя тримала слово як зброю і як святиню.
Вона виросла в родині, де книга й праця стояли поруч. Мати, Ярослава Степанівна, понад сорок років працювала в бібліотеці, батько, Дмитро Іванович, був слюсарем. З дитинства Ірина вбирала атмосферу львівських вулиць, де українська мова звучала природно, але вже тоді відчувала, як її тіснять інші впливи. Школа № 75 імені Лесі Українки, яку вона закінчила з відзнакою, стала першим кроком до філології. Потім — філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. У 1987 році диплом з відзнакою відкрив двері в науку.
Ранні роки та шлях до науки
Ще студенткою Ірина працювала лаборанткою на кафедрі загального мовознавства. Там вона вперше торкнулася глибин ономастики — науки про імена. Кандидатську дисертацію «Антропонімійна система Верхньої Наддністрянщини кінця XVIII — початку XIX століття» вона захистила 1996 року. Тема здавалася вузькою, але для неї це був ключ до розуміння, як мова зберігає пам’ять народу.
З 1 вересня 1991 року і майже до кінця життя вона викладала в Національному університеті «Львівська політехніка». Спочатку викладачка, потім доцентка, а після захисту докторської 15 вересня 2015 року — професорка кафедри української мови. Тема докторської — «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV–XVII століттях» — стала її науковою вершиною. Науковий консультант, член-кореспондент НАН України Василь Німчук, підтримав дослідження, яке реабілітувало сам термін «староукраїнська мова» і доводило: мова творить націю.
Науковий доробок вражає. Вісім монографій, посібник, дев’ять праць у співавторстві, понад сто шістдесят статей. Серед найвідоміших — «Українські прізвищеві назви Прикарпатської Львівщини…», «Мовна норма: знищення, пошук, віднова», «Суспільний статус староукраїнської (руської) мови…», «Англізми і протианглізми». Вона не просто описувала мову — вона захищала її від русифікації й англізації з однаковою пристрастю.
Викладачка, яка запалювала студентів
У Львівській політехніці Ірина Фаріон пропрацювала понад тридцять років. Її лекції були не сухим переказом правил, а живими розмовами про силу слова. Вона започаткувала конкурс «Мова — твого життя основа», вела мовну комісію «Просвіти», організовувала зустрічі з письменниками. Студенти згадували, як після пар хотілося говорити українською навіть у коридорах технічного вишу.
У листопаді 2023 року університет звільнив її за «аморальний проступок» після резонансного інтерв’ю. Суд у травні 2024-го поновив її на посаді й зобов’язав виплатити заробітну плату. Вона повернулася, але вже ненадовго.
Політичний шлях і боротьба за мову
У 2005 році Ірина Фаріон увійшла до Політради ВО «Свобода». Депутатка Львівської обласної ради, а з 12 грудня 2012 по 27 листопада 2014 — народна депутатка України VII скликання. Голова підкомітету з питань вищої освіти, перша заступниця голови Комітету з питань науки і освіти. Вона голосно виступала проти «мовного закону» Ківалова-Колесніченка, писала відкриті листи президентам і міністрам, вимагала захисту державної мови.
Її позиція завжди була різкою. Вона вважала, що російська мова в Україні — не просто засіб спілкування, а інструмент імперії. Інтерв’ю 2023 року, де вона відмовилася називати російськомовних військових українцями, викликало хвилю критики і кримінальне провадження. Лінгвістична експертиза Інституту української мови НАН України визнала її слова такими, що стимулюють вивчення мови, а не принижують. Проте суспільний резонанс був величезним.
Окремо варто згадати телепроєкти. На каналі «Рада» вона створила «Велич особистости» — сто шістдесят програм про видатних українців. Пізніше на НТА з’явився «Ген українців». Ці передачі стали її способом говорити з широкою аудиторією не політичними гаслами, а живими історіями.
Особисте життя
Ірина Фаріон була розлучена. Донька Софія народилася 18 серпня 1989 року. Пізніше в родині з’явилися онуки. Зять Василь Особа, військовослужбовець, загинув на фронті вже після смерті Ірини — у жовтні 2024 року. Родина завжди залишалася для неї приватною територією, хоча публічне життя вимагало постійної присутності.
Вона була греко-католичкою. Її віра і мова йшли поруч, як два стовпи ідентичності.
Цікаві факти
- Ще в комсомолі вона очолювала гурток загального мовознавства, а до КПРС вступила наприкінці 1980-х і швидко вийшла, пояснюючи це конфліктом через створення товариства української мови.
- У 2024 році незадовго до загибелі придбала одинадцять дронів для ЗСУ за майже сто тисяч гривень і відкрила збір на нові.
- Планувала збірку власних сентенцій під назвою «Орлиці не сповідаються перед гієнами» — фраза, яку вона любила повторювати.
- Лауреатка премій імені Олекси Гірника, Бориса Грінченка (двічі), Івана Огієнка та Дмитра Нитченка.
- Після смерті на її честь перейменовано аудиторії в Львівській політехніці та гімназії, вулиці в Івано-Франківську і Львові, а на місці вбивства встановили мідну стелу зі словами «мова», «воля», «нація», «сила».
Трагічна загибель і розслідування
19 липня 2024 року близько 19:30 на вулиці Томаша Масарика у Львові невідомий вистрелив Ірині Фаріон у голову. Її доправили до лікарні святого Пантелеймона в критичному стані. Операція не допомогла — вона померла тієї ж ночі, так і не прийшовши до тями.
Слідство швидко вийшло на 18-річного В’ячеслава Зінченка з Дніпра. Його затримали 25 липня. Справу перекваліфікували на умисне вбивство з мотивів національної нетерпимості. Пізніше СБУ повідомляла про можливі російські сліди в постачанні зброї.
Поховали Ірину Фаріон 22 липня 2024 року на Личаківському кладовищі. На парастас і похорон зібралися тисячі людей. Процесія стала одним із наймасовіших прощань того року.
Спадщина, яка продовжує говорити
Станом на 2025–2026 роки пам’ять про Ірину Фаріон живе в конкретних діях. Аудиторії носять її ім’я, меморіальні таблиці з’явилися на будинку й школі, у Києві обговорюють пам’ятник. Петиція про присвоєння звання Героя України посмертно зібрала десятки тисяч підписів, а Львівська облрада офіційно звернулася до Президента.
Її книги й записи лекцій досі використовують студенти. YouTube-канал з проєктами «ПротиАнглізм» і «Курси з культури української мови» залишається джерелом чіткої, безкомпромісної позиції. Донька Софія публічно згадує маму, говорить про біль і про необхідність справедливості.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1964 | Народження у Львові |
| 1987 | Закінчення університету з відзнакою |
| 1996 | Захист кандидатської дисертації |
| 2012–2014 | Народна депутатка України |
| 2015 | Захист докторської дисертації |
| 2024 | Трагічна загибель 19 липня |
Дані таблиці зібрані на основі матеріалів uk.wikipedia.org та офіційних повідомлень про життєвий шлях.
Ірина Фаріон не шукала легких шляхів. Її біографія — це суцільна лінія опору: спочатку наукового, потім політичного, завжди — мовного. Вона вміла говорити так, що слова ставали подіями. І навіть після пострілу на львівській вулиці ці слова продовжують лунати — у книгах, у лекціях, у рішеннях про перейменування вулиць і в тиші аудиторій, які тепер носять її ім’я.