Перший радянський реактивний бомбардувальник піднявся в небо влітку 1947 року з чотирма турбореактивними двигунами, які тоді ще не вміли видавати потрібну тягу. Ця машина отримала індекс Іл-22 і стала лабораторією для відпрацювання реактивної техніки. Через майже тридцять років той самий індекс одягли на зовсім інший літак — турбогвинтовий повітряний командний пункт, перероблений з цивільного лайнера Іл-18. Дві машини, розділені епохами, але об’єднані однією назвою, залишили глибокий слід в історії радянської й російської авіації.
Експериментальний бомбардувальник 1947 року проіснував лише як прототип, проте досвід його створення безпосередньо вплинув на появу серійного Іл-28. Повітряний командний пункт Іл-22М досі виконує роль «літаючого штабу», здатного координувати війська на відстані сотень кілометрів. Саме ця подвійність індексу часто плутає навіть досвідчених читачів, тож розберемо обидві машини детально.
Народження першого радянського реактивного бомбардувальника
У травні 1946 року Сергій Ільюшин ініціативно запропонував Міністерству авіаційної промисловості проєкт чотиридвигунного реактивного бомбардувальника з двигунами ТР-1. Проєкт швидко включили до плану дослідних робіт. Конструктори вже мали перед очима трофейний німецький Junkers Ju 287, але прагнули створити машину на вітчизняних двигунах і з власними аеродинамічними рішеннями.
Фюзеляж зробили у формі горизонтального овалу — це дало змогу зручно розмістити екіпаж із п’яти осіб і запаси палива в м’яких баках. Крило залишили прямим, тонким, із відносною товщиною 12 %. Двигуни винесли на короткі горизонтальні пілони попереду і нижче крила. Таке розміщення зменшувало лобовий опір, спрощувало обслуговування і знижувало ризик поширення пожежі від одного мотора до іншого.
Екіпаж складався з двох пілотів, штурмана-бомбардира, стрільця-радиста та кормового стрільця. Озброєння включало нерухому гармату НС-23 у носовій частині, спарену баштову установку з гарматами Б-20Е зверху та кормову турель Іл-КУ-3 з ще однією НС-23. Нормальне бомбове навантаження становило 2000 кг, максимальне — 3000 кг.
Перший політ відбувся 24 липня 1947 року. За штурвалом сиділи брати Володимир і Костянтин Коккінакі. Машина показала приємну керованість, але двигуни ТР-1 видавали лише близько 940 кгс тяги замість запланованих 1300–1600 кгс. Через це злітну масу довелося зменшити з 24 до 20 тонн, дальність упала до 865 км, а максимальна швидкість на висоті 7000 м досягла 718 км/год. Практична стеля становила 11 100 м.
У лютому 1948 року на літаку вперше в СРСР випробували твердопаливні прискорювачі для скорочення розбігу. Попри хороші льотні якості, недостатня тяга і висока витрата палива змусили конструкторське бюро відмовитися від державних випробувань. Проєкт закрили восени 1947 року, а єдиний прототип пізніше списали. Досвід, однак, не пропав — його повною мірою використали при створенні Іл-28.
Конструкторські рішення, які випередили час
Особливу увагу приділили технології складання. Обшивку крила й фюзеляжу спочатку укладали в стапелі, а вже потім кріпили внутрішній силовий набір. Це прискорювало виробництво і зменшувало похибки, хоча трохи збільшувало вагу. Кабіна була герметичною, носова частина — майже суцільно заскленою, як у американського B-29.
Шасі змонтували на фюзеляжі, бо мотогондоли були занадто вузькими. Стійки мали похилі осі обертання, що дозволяло отримати широку колію при випуску. Усе це робило Іл-22 зручним у пілотуванні навіть для пілотів, які тільки переходили з поршневих машин.
Дистанційне керування турелями з автоматичним урахуванням паралаксу і балістичних поправок також було новаторським для того часу. Стрілець міг вести вогонь, не ризикуючи пошкодити власний літак — спеціальні блокування вимикали зброю в небезпечних положеннях стволів.
Другий Іл-22: повітряний командний пункт на базі Іл-18
У другій половині 1960-х років радянське командування зрозуміло, що наземні пункти управління стають надто вразливими. Потрібен був мобільний штаб, здатний працювати навіть після ядерного удару. За основу взяли надійний турбогвинтовий лайнер Іл-18Д. Переобладнання почалося на початку 1970-х років на заводі № 30 у Москві.
З пасажирського салону прибрали всі крісла й перегородки. Натомість установили робочі місця для офіцерів, захищені канали зв’язку, апаратуру ретрансляції та системи управління військами. Літак отримав індекс Іл-22 (за класифікацією НАТО — Coot-B). Пізніше з’явилася модернізована версія Іл-22М, а також спеціалізований варіант РЕБ Іл-22ПП «Порубщик».
За даними спеціалізованих авіаційних ресурсів, довжина машини становить 35,9 м, розмах крила — 37,4 м, максимальна злітна маса — близько 64 тонн. Чотири турбогвинтові двигуни АІ-20М потужністю по 4250 к.с. забезпечують крейсерську швидкість 625 км/год і максимальну близько 675 км/год. Практична дальність сягає 6500 км, а тривалість польоту — до 10 годин. Екіпаж складається з п’яти осіб льотного складу плюс 10–15 операторів штабу.
Головна цінність Іл-22М — здатність працювати як повітряний захищений пункт управління (ПЗПУ). Він ретранслює сигнали, координує авіацію, ППО і навіть пуски ракет на відстані до кількох сотень кілометрів. У 1970–80-х роках такі машини вже застосовували в Афганістані, пізніше — у Чечні та Сирії.
Порівняння двох машин під одним індексом
Щоб остаточно розвести поняття, варто подивитися на ключові параметри поруч.
| Параметр | Іл-22 (1947) | Іл-22М (з 1970-х) |
|---|---|---|
| Довжина | 21,1 м | 35,9 м |
| Розмах крила | 23,1 м | 37,4 м |
| Злітна маса | 20 т | 64 т |
| Двигуни | 4 × ТР-1 (реактивні) | 4 × АІ-20М (турбогвинтові) |
| Макс. швидкість | 718 км/год | 675 км/год |
| Дальність | 865 км | 6500 км |
| Призначення | Бомбардувальник-прототип | Повітряний командний пункт |
Дані зіставлені на основі матеріалів uk.wikipedia.org та спеціалізованих авіаційних довідників. Різниця вражає: один літак був експериментальною лабораторією, другий — робочою «нервовою системою» військ.
Роль Іл-22М у сучасних конфліктах
У червні 2023 року під час заколоту ПВК «Вагнер» один Іл-22М збили над Воронезькою областю. Загинули всі десять членів екіпажу. Машина мала бортовий номер RA-75917 і базувалася в Іваново. Ця втрата стала відчутним ударом по системі управління, бо таких бортів у російських повітряно-космічних силах на початку повномасштабної війни налічувалося близько десятка.
У січні 2024 року над Азовським морем українські сили уразили ще один Іл-22М. Літак із пошкодженнями зміг дотягнути до аеродрому в Анапі, але відновленню вже не підлягав. Разом із втратою А-50 це суттєво обмежило можливості російського командування контролювати повітряний простір і координувати удари.
Навіть після цих втрат Іл-22М залишаються в строю. Їх модернізують, додають нові комплекси зв’язку та РЕБ. Програма ЛУРТ (літак управління та ретрансляції) триває, і машини продовжують чергувати над різними театрами.
Цікаві факти про Іл-22
- Брати Коккінакі, які підняли перший Іл-22, назвали його «дуже приємним у пілотуванні» — рідкісна похвала для недоведеної машини з слабкими двигунами.
- Деякі Іл-22М у радянські часи маскували під звичайні пасажирські лайнери «Аерофлоту», щоб ускладнити розпізнавання зі супутників.
- Вартість сучасного Іл-22М оцінюють приблизно в 30 мільйонів доларів — і це без урахування унікальної апаратури управління.
- На Іл-22 1947 року вперше в СРСР випробували ракетні прискорювачі для скорочення розбігу — технологію, яку пізніше широко застосовували на військових машинах.
- Один Іл-22М теоретично здатен координувати дії військ на фронті протяжністю в кілька сотень кілометрів, працюючи як «висотна антена» і штаб одночасно.
Конструкція Іл-18 виявилася настільки вдалою, що її похідні — Іл-20, Іл-22, Іл-38 — досі літають. Турбогвинтові двигуни АІ-20М, хоч і старої схеми, забезпечують економічність і надійність, яких не завжди мають сучасні реактивні машини подібного призначення.
Коли дивишся на фотографії обох Іл-22 поруч, здається, що це машини з різних планет. Один — короткий, з реактивними «пляшками» під крилом, другий — довгий, з чотирма гвинтами і характерними антенами. Але обидва носять одне ім’я і обидва в різні епохи виконували роль першопрохідців. Перший відкрив дорогу реактивним бомбардувальникам, другий став одним із найважливіших елементів системи управління військами, який і сьогодні тримає небо в напрузі.