Андрій Володимирович Парубій народився 31 січня 1971 року в Червонограді (тепер Шептицький) Львівської області. Його життя обірвалося 30 серпня 2025 року у Львові від куль російського агента. За ці 54 роки він пройшов шлях від юного активіста, якого арештовували за мітинги, до коменданта Самооборони Майдану, секретаря Ради національної безпеки і оборони та голови Верховної Ради України. Його біографія — це дзеркало сучасної України: боротьба за незалежність, дві революції, війна і незламність.
Родина Парубія несла в собі глибокі національно-визвольні традиції. Дід був кулеметником Української галицької армії і брав участь у битві за Львів 1918 року. Стрийки воювали в лавах Української повстанської армії. За це родину виселили до Сибіру на десять років. Батько, Володимир Парубій, став одним із засновників Народного Руху України і пізніше заступником голови Львівської обласної ради. Саме в такій атмосфері формувався характер майбутнього політика — твердий, принциповий, готовий іти до кінця.
Дитинство, освіта і перші кроки в політиці
Ще підлітком Андрій відчував потяг до історії і археології. У 1987–1991 роках він працював лаборантом, а згодом старшим лаборантом Карпатської архітектурно-археологічної експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР. Ці експедиції не просто давали знання — вони виховували любов до української землі і її минулого.
У 1988 році вісімнадцятирічний Парубій очолив націоналістичну молодіжну організацію «Товариство „Спадщина“». Учасники відновлювали могили вояків УПА, збирали спогади живих повстанців і охороняли антирадянські мітинги у Львові. У 1989 році його вперше арештували за організацію несанкціонованого мітингу. Цей епізод став своєрідним хрещенням у політиці.
У 1990 році, ще будучи студентом, Андрій Парубій став депутатом Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Він секретарював у комісії з питань молоді і спорту. Паралельно навчався на історичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. Диплом історика і викладача історії отримав у 1994 році. У 2001-му завершив аспірантуру Національного університету «Львівська політехніка» за спеціальністю «політологія та соціологія».
У 1991 році разом з Олегом Тягнибоком Парубій став одним із засновників Соціал-національної партії України. Пізніше вона трансформувалася у Всеукраїнське об’єднання «Свобода». У 1994–1998 роках він був депутатом Львівської міської ради і очолював депутатську групу. З 1996-го керував Товариством «Патріот України». Ранній націоналізм Парубія часто викликав суперечки, проте з часом його позиції еволюціонували в бік націонал-демократії.
Помаранчева революція і шлях до парламенту
Події 2004 року стали для Парубія справжнім випробуванням. Він активно підтримав Помаранчеву революцію і став комендантом Українського дому в Києві. Саме там ночували і координували свої дії тисячі протестувальників. За участь у тих подіях він отримав пам’ятний знак «Визначному учаснику Помаранчевої революції».
У 2007 році Андрій Парубій вперше пройшов до Верховної Ради VI скликання від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Він очолював підкомітет із контролю за здійсненням зовнішніх зносин. У наступні роки змінював партійну приналежність: «Наша Україна», «Фронт змін», ВО «Батьківщина». Кожна зміна відображала пошук політичної сили, яка найкраще відповідала б його баченню незалежної і європейської України.
З 2012 по 2014 рік він був народним депутатом VII скликання від «Батьківщини». Уже тоді його знали як принципового противника проросійських впливів і послідовного прихильника євроатлантичної інтеграції.
Євромайдан: комендант, який тримав фронт
Листопад 2013 року змінив усе. Коли президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, Київ вибухнув протестами. Андрій Парубій став фактичним комендантом наметового містечка і керівником Самооборони Майдану. Під його керівництвом формувалися загони, які захищали протестувальників від «Беркута» і тітушок.
До лютого 2014 року під його командуванням перебувало понад десять тисяч людей. Він координував логістику, безпеку, медичну допомогу. Двічі отримував поранення. У ніч з 21 на 22 лютого 2014 року загони Самооборони під його керівництвом взяли під контроль урядовий квартал — Верховну Раду, Адміністрацію Президента, Кабінет Міністрів і Міністерство внутрішніх справ. Це був момент, коли революція перемогла.
Парубій пізніше писав, що Майдан став для нього не просто політичною подією, а особистим викликом. Він відчував відповідальність за життя тисяч людей, які довірили йому свою безпеку.
Секретар РНБО і початок війни
27 лютого 2014 року виконувач обов’язків Президента Олександр Турчинов призначив Андрія Парубія секретарем Ради національної безпеки і оборони України. На цій посаді він перебував до 7 серпня 2014 року. Саме на його плечі лягла відповідальність за перші кроки оборони держави після анексії Криму і початку бойових дій на Донбасі.
Парубій курував антитерористичну операцію, вимагав посилення охорони ядерних об’єктів, ініціював розслідування діяльності російських телеканалів. Він підтримував інтеграцію добровольчих батальйонів у Національну гвардію і просив експертної допомоги НАТО. Проте у серпні 2014-го подав у відставку через розбіжності з Президентом Петром Порошенком щодо мирного плану. Парубій вважав його безперспективним і наполягав на силовій відповіді.
Після відставки він продовжував допомагати добровольцям і увійшов до Військової ради партії «Народний фронт».
Голова Верховної Ради: роки парламентських реформ
На позачергових виборах 2014 року Парубій пройшов до Верховної Ради VIII скликання від «Народного фронту» під четвертим номером. 4 грудня 2014-го його обрали першим заступником голови парламенту. А 14 квітня 2016 року, коли Володимир Гройсман очолив уряд, Парубій став Головою Верховної Ради України. На цій посаді він працював до 28 серпня 2019 року.
Під його головуванням парламент ухвалював ключові рішення: про децентралізацію, особливий статус Донбасу, мовний закон, створення Офісу парламентської реформи. Парубій ініціював закони щодо обмеження впливу релігійних структур, пов’язаних з Росією, і підтримував медичну реформу. Він був співголовою міжпарламентської асамблеї України, Литви і Польщі.
У 2019 році після приходу до влади Володимира Зеленського Парубій став народним депутатом IX скликання від «Європейської солідарності». Він залишався послідовним критиком влади, особливо в питаннях безпеки і відносин з Росією. Після повномасштабного вторгнення 2022 року коротко служив у територіальній обороні Києва, а потім зосередився на парламентській роботі.
Цікаві факти з життя Андрія Парубія
- У молодості захоплювався скелелазінням і гірським туризмом. Саме в горах познайомився з майбутньою дружиною Уляною.
- Був автором кількох книг, серед яких «Записки коменданта: хроніка Українського дому» про події Помаранчевої революції.
- У 2014 році на нього вже був замах: біля київського готелю кинули гранату.
- Після 2022 року активно допомагав добровольчим формуванням і попереджав світ про загрозу російської експансії.
- У жовтні 2025 року посмертно отримав звання Героя України. У 2026-му у Києві і Львові з’явилися вулиці і площа його імені.
Особисте життя: тиха гавань у Львові
Андрій Парубій рідко говорив про родину. Він вважав, що щастя любить тишу. Дружина Уляна Юріївна працює на кафедрі фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка. Вони познайомилися в горах, довго спілкувалися як друзі, а романтичні стосунки почалися через три роки. Одружилися ще через п’ять. У 2001 році народилася донька Ярина.
Поки Парубій працював у Києві, родина залишалася у Львові. Уляна свідомо обирала спокійне життя далеко від публічності. Донька Ярина виросла у Львові, любила малювати, захоплювалася сноубордом. Батько намагався берегти сім’ю від зайвої уваги журналістів. Саме у Львові він відчував справжній дім — місце, куди повертався після важких днів у парламенті чи на фронті.
Трагічний фінал і спадок
30 серпня 2025 року близько 11:35 на вулиці Єфремова у Львові Андрія Парубія застрелили. Нападник, замаскований під кур’єра служби доставки Glovo, підійшов ззаду і вистрілив вісім разів із пістолета Макарова. Політик помер на місці. Убивця втік на електровелосипеді.
Слідство встановило, що виконавцем став 53-річний львів’янин Михайло Сцельніков. Його завербували російські спецслужби приблизно за рік до злочину через пошуки зниклого безвісти сина, який воював під Бахмутом. Чоловік довго стежив за Парубієм, отримав зброю і фінансування від кураторів з РФ. Його затримали 31 серпня 2025 року в Хмельницькій області під час спроби втечі. Розслідування завершили у березні 2026 року, справу передали до суду. Підозрюваному загрожує довічне ув’язнення. СБУ підтвердила російський слід.
Андрій Парубій залишив після себе не лише політичний спадок, а й приклад людини, яка все життя йшла за принципами. Від юнацьких мітингів до головування в парламенті, від барикад Майдану до попереджень про російську загрозу — його шлях був послідовним. Сьогодні вулиці і площі, названі на його честь, нагадують, що боротьба за Україну не закінчується з фізичним життям однієї людини. Вона триває в тих, хто продовжує його справу.