Євген Соловій — старший брат української співачки Христини Соловій, музикант, гітарист і нині офіцер розвідки 65-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України. У вересні 2024 року він добровільно залишив сцену, на якій багато років стояв поруч із сестрою, і став на захист країни. Сьогодні його шлях — це історія людини, яка з музичної родини лемківського коріння перейшла до реальної війни на Запорізькому напрямку.
Народився Євген приблизно 1988 року (на п’ять років старший за сестру). Дитинство обох пройшло в Дрогобичі Львівської області в родині хорових диригентів. Батько, Іван Володимирович, працював у відділі культури міської ради, мати Олександра Стефанівна викладала хор у музичній школі. Бабуся Ольга Євгенівна Скробало керувала ансамблем бандуристів і після народження онука пішла на пенсію, щоб виховувати дітей. Саме вона наспівувала їм старовинні галицькі й лемківські пісні, розповідала казки й сама складала вірші. Музика в цій родині була не просто хобі — вона була повітрям, яким дихали.
Батьки не тиснули на дітей, щоб ті обов’язково стали професійними музикантами. Євген обрав інженерний шлях і закінчив Національний університет «Львівська політехніка». Проте гітара залишилася з ним. Коли Христина вийшла на велику сцену, він став частиною її бенду. Разом вони гастролювали Україною, а в альбомі «Любий друг» 2018 року музика до пісень «Шкідлива звичка» і «Про Весну» народилася в співавторстві брата й сестри. Ці треки звучали тепло й по-домашньому — ніби розмова двох людей, які знають один одного з дитинства.
Музична сцена як спільний простір
До 2024 року Євген був постійним учасником концертів сестри. На сцені він стояв не як гість, а як рівноправний партнер. Його гра надавала композиціям щільності й глибини. Колеги й глядачі запам’ятали його як людину спокійну, зосереджену, з м’яким гумором. Коли Христина оголосила, що вперше вийде на сцену без брата, у її словах звучала суміш гордості й щему. «Він зробив свій вибір — захищати Україну», — написала вона тоді. І ці слова стали не просто заявою, а свідченням того, як війна розриває навіть найміцніші творчі зв’язки.
Музика в родині Соловій завжди була способом зберегти ідентичність. Лемківське коріння, яке Христина активно підкреслює у своїй творчості, жило й у брата. Вони росли серед пісень, які пережили депортації, переселення й десятиліття забуття. Коли Євген брав у руки гітару, у цьому жесті було щось більше, ніж просто акомпанемент. Це було продовження родинної традиції — тримати мелодію, навіть коли навколо все змінюється.
Рішення, яке змінило все
Вересень 2024 року став поворотною точкою. Євген мобілізувався до Сил оборони. Спочатку служив, а згодом став офіцером розвідки 65-ї бригади. Напрямок — Запорізький. Христина неодноразово розповідала, що служба змінила брата. «Він змужнів. Євген старший за мене на п’ять років, але раніше себе таким не почував. Тепер я бачу справжнього старшого брата, який мене захищає», — зізналася співачка в одному з інтерв’ю. Зустрічаються вони рідко. Одна відпустка за пів року — і кожна така зустріч стає безцінною. У липні 2025-го вони зустрілися в Києві. Христина опублікувала фото й коротко написала: «Закарбовую кожну мить».
На фронті Євген опинився не випадково. Багато музикантів, акторів, журналістів пішли добровольцями саме тому, що відчули: сцена без країни не має сенсу. Його шлях — один із тисяч подібних. Але для сестри це було особливо болісно. Вона продовжувала давати концерти, збирати кошти на РЕБ і техніку для підрозділу брата, виступати для військових. Її обов’язок у тилу — підтримувати тих, хто на нулі. І вона це робить відкрито, без пафосу.
Цікаві факти про Євгена Соловія та родину
- Бабуся Ольга Скробало після народження онука залишила роботу в ансамблі бандуристів, щоб повністю присвятити себе вихованню дітей. Саме вона заклала в них любов до лемківських і галицьких мелодій.
- Євген і Христина спільно написали музику до двох пісень альбому «Любий друг». Це один із небагатьох випадків, коли брат і сестра-зірка працювали як повноцінні співавтори.
- До мобілізації Євген був постійним гітаристом на концертах сестри. Перший виступ Христини без нього став символічною подією для всієї музичної спільноти.
- Служба в розвідці 65-ї бригади на Запорізькому напрямку вимагає не лише фізичної витривалості, а й холодної голови. Колеги сестри відзначають, що після фронту Євген став помітно серйознішим і внутрішньо зібранішим.
- Родина Соловій ніколи не нав’язувала дітям музичну кар’єру. Євген закінчив «Львівську політехніку», а Христина — філфак ЛНУ імені Франка. Музика прийшла до них природно.
Війна як перевірка родинних зв’язків
Коли один із членів сім’ї йде на фронт, уся родина починає жити в іншому ритмі. Христина публічно підтримує брата, збирає кошти, говорить про нього в інтерв’ю. Але за цими словами — щоденна тривога. Відстань між Києвом і позиціями на Запоріжжі вимірюється не кілометрами, а тижнями очікування дзвінка чи короткого повідомлення. Кожна відпустка стає маленьким святом. У 2025 році така зустріч відбулася в Києві — місті, яке для обох уже стало другим домом.
Євген не дає інтерв’ю. Він не розповідає подробиць служби. І це правильно. Розвідка — справа тиха. Але сам факт, що людина з музичної родини, яка могла залишитися в тилу, обрала саме цей шлях, багато говорить про характер. Він не шукав слави. Він просто зробив те, що вважав потрібним.
Музика й війна: два світи одного життя
До 2024 року світ Євгена обертався навколо струн, репетицій, гастролей і спільної творчості з сестрою. Після мобілізації — навколо рацій, спостереження, аналізу місцевості й постійної готовності. Ці два світи здаються несумісними, але в українській реальності вони часто співіснують. Багато хто з артистів бере до рук зброю, а потім повертається на сцену вже іншими людьми. Євген поки що на фронті. Його гітара чекає.
Христина каже, що тепер відчуває в ньому справжнього старшого брата. Це не просто слова. Війна стирає попередні ролі. Той, хто раніше був просто «старшим», стає захисником у прямому сенсі. І ця зміна відчутна навіть на відстані.
Родина Соловій — приклад того, як культурна спадщина й особистий вибір можуть існувати поруч. Лемківські пісні, які бабуся співала онукам, сьогодні звучать на концертах сестри, а брат у цей час стоїть на позиціях. Обидва захищають одне й те саме — право цієї землі говорити своєю мовою й співати своїми голосами.
Євген Соловій не став публічною фігурою. Він не дає гучних заяв. Але його історія вже вписана в ширший наратив українських музикантів, які пішли воювати. І поки він на службі, сестра продовжує тримати сцену — щоб, коли він повернеться, було куди повертатися.