Велика Британія залишила Європейський Союз, бо більшість її громадян на референдумі 23 червня 2016 року вирішили повернути контроль над власними законами, кордонами та міграційною політикою. 51,9 відсотка виборців підтримали вихід, 48,1 відсотка — залишитися. Це рішення, відоме як Brexit, стало кульмінацією десятиліть євроскептицизму, накопиченого розчарування в брюссельській бюрократії та відчуття, що національний суверенітет поступово розчиняється в загальноєвропейських правилах.
Люди голосували не через одну-єдину причину. Хтось хотів зупинити вільне пересування громадян ЄС, хтось — самостійно укладати торговельні угоди, хтось просто втомився від відчуття, що важливі рішення приймають у далекій столиці континенту. Результат референдуму розколов країну, але чітко показав: для значної частини британців членство в Союзі перестало здаватися вигідним.
Історія відносин Британії з європейською інтеграцією завжди була особливою. Країна приєдналася до Європейських спільнот лише 1 січня 1973 року — значно пізніше, ніж Франція чи Німеччина. Двічі французький президент Шарль де Голль накладав вето на її вступ, вважаючи, що Лондон більше орієнтований на США, ніж на континент. Навіть після вступу Британія регулярно вимагала особливих умов: не входила до зони євро, не приєднувалася до Шенгену, зберігала власну валюту та частковий контроль над кордонами.
Ця особлива позиція поступово перетворилася на хронічне невдоволення. У 1980-х роках Маргарет Тетчер у знаменитій брюгській промові попереджала про небезпеку «європейської наддержави». У 1990-х роках Маастрихтський договір викликав гострі суперечки всередині Консервативної партії. До середини 2010-х років партія UKIP набрала значної популярності, а всередині торі зростала кількість тих, хто вимагав референдуму.
Головні причини, які підштовхнули британців до виходу
Найпоширенішою відповіддю виборців на питання «чому ви голосували за Leave» була проста й емоційна: «Рішення щодо Британії мають прийматися в Британії». Майже половина тих, хто підтримав вихід, назвали саме принцип суверенітету головним мотивом. Вони бачили, як директиви Європейської комісії впливають на британське законодавство, і відчували, що власний парламент втрачає вагу.
Другою за важливістю причиною стала імміграція. Вільне пересування громадян ЄС після розширення Союзу у 2004 та 2007 роках різко збільшило кількість людей зі Східної Європи. Для багатьох британців, особливо в невеликих містах і промислових регіонах, це виглядало як втрата контролю над власними кордонами. Кампанія «Vote Leave» активно використовувала гасло «Take back control», і воно спрацювало.
Не менш важливим фактором стало економічне розчарування після кризи 2008 року. Багато людей у регіонах, які колись жили за рахунок промисловості, відчували, що глобалізація та членство в єдиному ринку не принесли їм особистої вигоди. Вони бачили зростання Лондона і водночас стагнацію у своїх містах. Бюрократія Брюсселя здавалася ще одним шаром правил, які ускладнюють життя бізнесу і не вирішують місцевих проблем.
Окремо варто згадати культурний і ідентичнісний аспект. Для частини виборців, особливо старшого віку та тих, хто ідентифікував себе передусім як англійців, а не британців чи європейців, ЄС асоціювався з розмиванням національної ідентичності. Це не завжди звучало вголос, але відчувалося в голосуваннях.
Хто саме голосував за вихід і чому регіони розділилися
Результати референдуму чітко показали глибокі розломи в суспільстві. Англія загалом проголосувала за Leave (53,4 %), Уельс також (52,5 %). Шотландія з великим відривом підтримала Remain (62 %), як і Північна Ірландія (55,8 %). Лондон залишився проєвропейським островом посеред Англії.
Вік і освіта стали одними з найсильніших предикторів. Люди старше 65 років значно частіше підтримували вихід, тоді як молодь до 25 років переважно голосувала за залишення. Ті, хто мав лише шкільний атестат, у більшості випадків обирали Leave. Навпаки, випускники університетів з великою перевагою підтримували Remain.
Географія також відіграла роль. Промислові регіони Півночі Англії, Середньої Англії та Уельсу, які пережили занепад традиційних галузей, показали високі показники за вихід. Водночас великі університетські міста та столичні райони залишилися переважно проєвропейськими.
| Регіон / група | Підтримка Leave | Підтримка Remain |
|---|---|---|
| Англія загалом | 53,4 % | 46,6 % |
| Шотландія | 38 % | 62 % |
| Люди 65+ | близько 64 % | близько 36 % |
| Випускники університетів | близько 26–30 % | близько 70–74 % |
Дані базуються на офіційних результатах референдуму та опитуваннях Lord Ashcroft і YouGov, які широко цитуються в аналітичних матеріалах.
Довгий і болісний шлях від референдуму до фактичного виходу
Голосування 23 червня 2016 року стало лише початком. Девід Кемерон подав у відставку наступного дня. Тереза Мей, яка стала прем’єр-міністром, обіцяла жорсткий Brexit — вихід і з єдиного ринку, і з митного союзу. 29 березня 2017 року вона офіційно запустила статтю 50 Лісабонського договору.
Переговори виявилися надзвичайно складними. Питання кордону між Ірландією та Північною Ірландією стало однією з найгостріших точок. Парламент тричі відхиляв угоду Мей. Країна пережила два позачергові вибори, зміну прем’єр-міністра на Бориса Джонсона і кілька перенесень дати виходу. Лише 31 січня 2020 року о 23:00 за лондонським часом Велика Британія офіційно перестала бути членом ЄС. Перехідний період тривав до 31 грудня 2020 року, після чого набула чинності Угода про торгівлю та співробітництво.
Цей період супроводжувався гострою політичною поляризацією. Частина суспільства вимагала другого референдуму, інша — найшвидшого «чистого» виходу. Суспільний розкол залишився помітним і через роки.
Цікаві факти про Brexit
Британія — єдина країна, яка коли-небудь вийшла з Європейського Союзу. Жодна інша держава-член не проходила подібного процесу.
Слово «Brexit» з’явилося задовго до референдуму — його почали активно використовувати ще у 2012–2013 роках за аналогією з «Grexit».
На референдумі 1975 року, коли Британія вже була членом Європейських спільнот, 67 % виборців проголосували за те, щоб залишитися. Через 41 рік настрої кардинально змінилися.
Після виходу Британія зберегла частину європейського законодавства як внутрішнє право, але отримала право самостійно його змінювати чи скасовувати.
Що змінилось у реальному житті після 2020 року
Економічні наслідки залишаються предметом гострих дискусій. Офіс з бюджетної відповідальності (OBR) у своїх прогнозах станом на 2025 рік продовжує виходити з припущення, що довгострокова продуктивність британської економіки приблизно на 4 % нижча, ніж була б у разі збереження членства в ЄС. Деякі незалежні дослідження 2025 року оцінюють зниження ВВП ще вище — у межах 6–8 % порівняно з гіпотетичним сценарієм залишення. Торгівля з ЄС стала менш інтенсивною: оцінки говорять про приблизно 15-відсоткове скорочення обсягів експорту та імпорту в довгостроковій перспективі.
Водночас Британія отримала можливість самостійно укладати торговельні угоди. Угоди з Австралією, Японією та іншими країнами вже працюють, хоча їхній сукупний ефект експерти оцінюють як досить скромний порівняно з втратою безперешкодного доступу до єдиного ринку.
Імміграційна політика змінилася радикально. Вільне пересування громадян ЄС припинилося. Замість нього запровадили бальну систему, яка надає перевагу висококваліфікованим спеціалістам. Парадоксально, але чиста міграція після Brexit спочатку різко зросла за рахунок громадян країн поза ЄС, а потім почала знижуватися. Станом на кінець 2025 року чиста довгострокова міграція становила близько 171 тисячі осіб — значно менше пікових показників попередніх років.
Риболовство, сільське господарство та фінансовий сектор отримали нові правила. Британські рибалки сподівалися на більший контроль над водами, але реальність виявилася складнішою. Лондонське Сіті втратило частину «паспортних» прав, і деякі компанії перенесли операції до Франкфурта чи Парижа.
Політично Brexit змінив і саму Британію. Шотландія отримала додатковий аргумент для розмов про незалежність. Північна Ірландія опинилася в унікальній ситуації з протоколом, який фактично створив митний кордон у Ірландському морі. Питання ідентичності та ставлення до Європи залишаються одними з найгостріших у британській політиці навіть через десять років після референдуму.
Багато хто з тих, хто голосував за вихід, досі вважає, що країна зробила правильний крок, повернувши собі право самостійно визначати правила гри. Інші бачать у Brexit приклад того, як емоційні гасла та складні економічні реалії можуть розійтися. Обидві сторони мають свої аргументи, і дискусія триває.
Британія сьогодні — це країна, яка свідомо обрала інший шлях інтеграції з континентом. Вона зберегла торговельні зв’язки, але вже не бере участі в спільній політиці та законодавстві Європейського Союзу. Цей вибір сформував нову реальність як для самої Британії, так і для всієї Європи.