Орест Дрималовський — львівський журналіст і телеведучий, який у лютому 2024 року добровільно змінив студійне світло на військову форму. Сьогодні він служить спеціалістом з комунікацій у 154-й окремій механізованій бригаді на південно-східному напрямку, маючи за плечима півтора року в 79-й десантно-штурмовій Таврійській бригаді та шість місяців на посаді речника Міністерства оборони України. Його історія — це не просто біографія публічної людини, а живий приклад того, як професійне слово може стати щитом, а камера — зброєю правди.
Народився близько 1995 року у Львові, Орест виріс у місті, де кожен камінь пам’ятає історію незалежності. Закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка, де гуманітарна освіта навчила його розбирати реальність на деталі й чути голоси людей за сухими фактами. У журналістиці з 2015 року: спочатку місцеві інтернет-видання, потім «Перший Західний», а з 2020-го — «Вікна-новини» на СТБ. Саме там його спокійний, точний стиль став впізнаваним для мільйонів глядачів.
Коли почалася повномасштабна війна, багато хто з медійників залишився за екраном. Орест обрав інший шлях. 2 лютого 2024 року в прямому ефірі телемарафону «Єдині новини» він оголосив про мобілізацію. Не з пафосом, а з тією самою стриманістю, з якою раніше розповідав про комунальні скандали чи політичні процеси. «Настав час і мені змінити звичне місце роботи», — сказав він тоді. І пішов.
Львівське коріння і перші кроки в журналістиці
Львів для Ореста — не просто рідне місто. Це повітря, яке тримає навіть на відстані. У коротких відпустках з фронту він повертався сюди, щоб обійняти батьків і відчути той особливий настрій, якого немає ніде інде. Дитинство пройшло серед морозива з «Пінгвіна», матчів «Карпат» і дитячих машинок біля Оперного. Студентські роки у Франковому університеті стали фундаментом: тут він навчився не просто писати, а слухати.
Ще під час навчання Орест працював у кількох львівських інтернет-виданнях. Тексти виходили гострі, короткі, з емоційним гачком. Він писав про місцеві скандали, активістів, соціальні проблеми. У 2019 році став кореспондентом, а згодом ведучим програми «ОЧІ» на телеканалі «Перший Західний». Сюжети про корупцію в транспорті, долі переселенців, вуличні протести — усе це формувало його погляд: журналістика має чіпляти серце, а не лише інформувати.
Літо 2020-го принесло переїзд до Києва. На СТБ у «Вікна-новини» Орест знімав гостросоціальні репортажі: комунальна власність, політичні процеси, життя людей під час пандемії. З початком великої війни його голос став частиною національного телемарафону. Спокійний, без зайвої патетики, він передавав історії бійців, волонтерів, сімей. Глядачі відчували: цей ведучий не грає роль, він справді поруч.
Рішення йти до війська: страх, підготовка і вибір
Рішення мобілізуватися далося нелегко. Орест відкрито зізнавався: страшно. Тому готувався морально й практично. Пройшов тренінги з домедичної допомоги, практикував основи вогневої підготовки. «Чи цього достатньо? Звісно, ні. Мобілізацію хочу сприймати як виклик», — казав він перед від’їздом. Головна мотивація звучала просто і потужно: «Я хочу, щоб тут була моя родина та майбутні діти. Щоб це все було — потрібно зберегти державу».
Після шеститижневого курсу базової військової підготовки в центрі Десантно-штурмових військ Орест потрапив до 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. На Донбас. Курахове, Цукурине, Селидове, Покровськ, Межова, Шахтарське — географія його служби стала картою найгарячіших точок. Він служив не лише як прес-офіцер і фотокореспондент, а як частина братства, яке щодня тримає лінію.
Перший вихід у двокілометрову зону біля лінії зіткнення запам’ятався назавжди. Обстріли постійні. Один снаряд упав у сорока метрах. «Російська артилерія засипає цілі квадрати, методично знищує кожен цивільний будинок. Жахливе видовище — бачити ці руїни. Нелюди», — написав він тоді. Фронт швидко навчив розрізняти справжнє й показушне. І навчив цінувати прості речі: гарячий душ, смачну каву замість «маккофе», пральну машину.
Півтора року в 79-й: маруновий берет і «Хрест Доблесті»
У десанті Орест носив маруновий берет, крило і меч Архистратига на лівій руці. Він часто ловив себе на думці, що недостойний стояти в одному строю з тими, кого називав «першими серед перших». Але справи говорили за нього. За виняткову службу його нагородили медаллю «Хрест Доблесті» — відзнакою, яку в Міністерстві оборони вручають за справжню мужність і відданість.
Робота комунікаційника на передовій — окремий вид бою. Треба фіксувати правду, спростовувати фейки, показувати потреби бійців. Дрони, РЕБи, автівки, радіолокаційні станції — список того, чого бракувало бригаді, був довгим. Орест активно підтримував проєкт «Друзі ДШВ», розповідав про збори, дякував тим, хто допомагав. Його пости в Instagram @drymalovsky стали вікном у реальність: без гламуру, з окопів, з гумором серед куль.
Бувають чорні дні, коли хочеться мовчати. А буває смішно до сліз. «Гойдалки!» — так він описував емоційний стан на фронті. Абсурд війни теж потрапляв у кадр: росіяни, що штурмують на самокатах. Сміх крізь сльози — частина виживання. 4 серпня 2025 року Орест написав про останній день у 79-й. «Складно підібрати слова. Велика відповідальність і честь — стояти з вами в одному строю… За вас говорять справи». Він залишався в ЗСУ, але вже в іншій ролі.
Речник Міністерства оборони: шість місяців під мікроскопом
9 серпня 2025 року офіційно оголосили: Орест Дрималовський — новий речник Міністерства оборони України. Призначення логічне. Журналіст із бойовим досвідом, людина, яка знає і студію, і окоп. Він приєднався до команди на запрошення комунікаційників попереднього міністра. За пів року — десятки брифінгів, інтерв’ю, постів. Фейки розбивалися об факти. Пояснення про дрони, логістику, мотивацію бійців звучали з тією самою стриманою точністю, що й раніше на СТБ.
Посада речника — це не лише мікрофон. Це постійний тиск, бюрократія, необхідність балансувати між відкритістю й безпекою. 10 лютого 2026 року Орест оголосив про завершення служби в Міноборони. «Сьогодні завершив службу в Міністерстві оборони. І на власному досвіді переконався, як у нас працюють переведення. Чи не працюють? Жартую. Не все так погано. Особливо — коли є на це згода безпосереднього командира», — написав він з притаманною іронією.
Рішення було його власним. У зв’язку зі змінами в керівництві відомства він обрав інший шлях. «Для звільнення із ЗСУ не маю ані підстав, ані бажання. Залишаюсь у війську», — підкреслив Орест. Уже за кілька днів він перебував у районі виконання завдань на південному сході як спеціаліст з комунікацій 154-ї окремої механізованої бригади.
Цікаві факти про Ореста Дрималовського
- Географія служби — Курахове, Цукурине, Селидове, Покровськ, Краматорськ, Межова, Шахтарське, Павлоград, Київ, Запоріжжя. Кожна точка — окрема сторінка досвіду.
- Два роки в строю. У лютому 2026-го він відзначив рівно два роки служби. Половина контактів у телефоні — під позивними.
- Кішка Джульєтта. Навіть на посаді речника Міноборони Орест ділився ніжними відео з улюбленицею, називаючи її «моя любов».
- Збори, що ставали можливими. Один із зборів на дрони для 79-ї закрили за кілька днів на суму понад 850 тисяч гривень — завдяки підтримці друзів і незнайомців.
- Стиль без пафосу. Його тексти й пости завжди з легкою іронією та галицькою щирістю. Навіть про бюрократію він говорить з усмішкою.
Сьогодні: 154-та бригада і слово як зброя
У 154-й окремій механізованій бригаді Орест продовжує те, що вміє найкраще — фіксувати правду й мотивувати. Дрони еволюціонують, штурми змінюються, але потреба в чесній комунікації залишається. Він — head of comms у медіа-команді бригади. Instagram досі живе фронтовими нотатками: гумор, рефлексії, заклики. «Армії потрібні люди», — нагадує він тим, хто має обов’язок і можливість.
Його шлях показує, як змінюється роль журналіста у війні. Раніше камера була інструментом спостереження. Тепер вона — частина захисту інформаційного фронту. Орест не ідеалізує службу. Він говорить про чорні дні, про бюрократію, про те, що війна надовго. Але водночас — про братерство, яке пізнається лише в окопах, і про те, що єдиним гарантом безпеки є сильна армія.
| Рік | Подія | Деталі |
|---|---|---|
| 2015 | Початок кар’єри | Львівські інтернет-видання, соціальні й політичні теми |
| 2019–2020 | «Перший Західний» і СТБ | Ведучий «ОЧІ», кореспондент «Вікна-новини» |
| Лютий 2024 | Мобілізація | 79-та ОДШБр, Донбас, медаль «Хрест Доблесті» |
| Серпень 2025 | Речник Міноборони | Шість місяців комунікаційної роботи в МОУ |
| Лютий 2026 | 154-та ОМБр | Спеціаліст з комунікацій, південний схід |
Дані зібрані з офіційних повідомлень Міністерства оборони України та публікацій detector.media.
Чому його історія важлива саме зараз
Орест Дрималовський належить до покоління, яке виросло в незалежній Україні й змушене захищати її зброєю. Він не романтизує війну. Навпаки — показує її буденність, втому, абсурд і водночас неймовірну стійкість. Його пости й брифінги стали для багатьох опорою: коли ведучий, якого ти звик бачити в студії, каже «я тут», це працює сильніше за будь-які гасла.
Він доводить, що комунікація на війні — не другорядна справа. Чесне слово рятує життя, бо розвіює ворожі наративи. А досвід людини, яка побувала і в студії, і в окопі, робить цю комунікацію особливо переконливою. Сьогодні, коли фронт вимагає нових людей, а тил — чіткої інформації, такі постаті, як Орест, стають мостом між двома світами.
Його шлях триває. Новий виклик у 154-й бригаді тільки почався. Дрони змінюються, напрямки змінюються, але потреба в тих, хто вміє говорити правду і тримати стрій, залишається. І Орест Дрималовський, здається, саме для цього й прийшов.