Перша згадка про Україну: 1187 рік у літописах

Перша письмова згадка про Україну з’явилася в 1187 році в Київському літописі, що зберігся в складі Іпатіївського списку. Літописець, описуючи смерть переяславського князя Володимира Глібовича, записав просту й потужну фразу: «ѡ нем же Ѹкраина много постона» — «за ним же Україна багато потужила». Це не абстрактне географічне позначення й не пізніша інтерпретація. Це живий відгук землі, яка втратила свого захисника на посульському порубіжжі, де степ дихав половецькими набігами, а князівська дружина щодня тримала оборону.

Саме цей рядок став точкою відліку. Не легендою, не усною традицією, а зафіксованим текстом середньовічного книжника. Україна тут — не сучасна держава з кордонами на карті, а конкретна територія Переяславщини, тісно пов’язана з Київщиною й Чернігівщиною. Земля, яка вміла тужити. Земля, яка вже мала ім’я.

Ця згадка відкриває двері в глибшу історію слова, яке з часом виросло з позначення порубіжжя до назви цілої країни. Щоб зрозуміти, як це сталося, варто пройти шляхом літописів, князівських доль і мовних трансформацій.

Князь Володимир Глібович і момент, коли Україна вперше заговорила

Володимир Глібович княжив у Переяславі з 1169 року. Сучасники бачили в ньому не просто удільного правителя, а справжнього воїна. Літопис називає його «добрим і кріпким на раті», людиною, яка любила дружину більше за золото й не шкодувала майна для своїх воїнів. У ті часи Переяславське князівство стояло на гострій межі між лісостепом і Диким Полем. Посульська оборонна лінія — ланцюг фортець і городищ уздовж річки Сули — була щитом, що захищав серце Русі від половецьких орд.

Навесні 1187 року князь вирушив у похід. Дніпро вже починав розкриватися ополонками, вода шуміла, а половці знову нагадували про себе. Під час цієї виправи Володимир тяжко захворів. Дружина несла його на ношах назад до Переяслава. 18 квітня (за деякими списками — 18 березня, розбіжність пояснюється різницею календарів і переписуванням) він помер. Тіло поклали в церкві святого Михайла. Переяславці плакали. А літописець додав те, що зробило цей день особливим: за ним тужила вся Україна.

Ця фраза звучить майже поетично. Не «народ», не «люди», не «земля». Саме Україна. Слово, написане кирилицею як «Ѹкраина», вже тоді несло емоційний заряд. Воно об’єднувало тих, хто жив на цій небезпечній смузі, хто щодня чув тупіт коней і запах диму від спалених сіл. Князь став символом захисту, а Україна — простором, який цей захист відчував.

Сьогодні в Переяславі стоїть пам’ятник, присвячений цій події. Камінь і слова літопису нагадують: історія іноді починається не з великих битв, а з жалоби за одним чоловіком.

Інші ранні згадки: як назва поширювалася

1187 рік не залишився самотнім. Уже через два роки, у 1189-му, той самий Київський літопис фіксує «Оукраинѣ Галичькои». Князь Ростислав Берладник поспішає зі Смоленська й приїздить «ко Оукраинѣ Галичькои» — на подністрянське Пониззя. Тут назва вже охоплює інші землі: південно-східні околиці Галицького князівства. Літописець сприймає її природно, без пояснень. Значить, слово вже було в обігу.

Наступний важливий запис — 1213 рік. Галицько-Волинський літопис розповідає, як Данило Романович «прия Берестий, і Угровеськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Цього разу йдеться про північно-західні терени — землі біля Західного Бугу, суміжні з польськими володіннями. «Вся Україна» звучить уже ширше. Не вузька смуга, а певний простір, який князь приєднує до своєї держави.

Пізніше з’являються й похідні форми. Під 1268 роком літопис згадує «українян», а під 1280-м — «Вкраїну». Слово живе, змінюється, обростає новими відтінками. Воно мандрує від Переяслава до Галичини, від Посулля до Бугу. Кожен раз воно позначає землі на межі — але межі не завжди зовнішньої. Іноді це просто окрема частина більшого цілого.

Дані таблиці базуються на Іпатіївському списку та Галицько-Волинському літописі (за матеріалами uk.wikipedia.org та наукових публікацій).

Що означало слово «Україна» у XII столітті

Найгостріша дискусія точиться саме навколо значення. Одні дослідники бачать у ньому «пограниччя», «край», «околицю». Інші — «свою землю», «відділену частину», «рідний край». Обидві версії мають вагомі аргументи.

Корінь слова — «край». У праслов’янській мові *krajь означав і край (межа), і країну (простір, обмежений межами). Префікс «у-» (давнє «въ-») міг вказувати як на «біля краю», так і на «всередині краю». Академік Василь Скляренко реконструював ланцюжок: від дієслова «украяти» (відрізати, відділити) через «украй» до «україна» як «виділена частина території племені». Це не окраїна в сенсі чогось другорядного. Це шматок землі, який став своїм.

Михайло Грушевський і частина радянських істориків схилялися до «порубіжжя». Орест Субтельний у своїх працях також підкреслював прикордонний характер. Натомість Григорій Півторак, Федір Шевченко та багато сучасних українських мовознавців наполягають: «Україна» — це «країна», «земля своїх». Підтвердженням служить і те, що слово ніколи не вживалося щодо далеких, чужих територій. Воно завжди стосувалося земель, які відчувалися своїми.

Цікаво, що в інших слов’янських мовах подібні утворення теж мають подвійне значення. Данське «Danmark» буквально — «данський край/межа». Польське «kraj» — і край, і країна. Мова сама по собі гнучка. Вона дозволяє слову рости разом із людьми, які його вимовляють.

Цікаві факти

• Найдавніший збережений список Іпатіївського літопису датований приблизно 1425 роком. Тобто ми читаємо не оригінал XII століття, а копію, зроблену через два з половиною століття. Проте всі дослідники визнають автентичність запису 1187 року.
• У Хлєбніковському списку того ж літопису слово написане трохи інакше, але сенс ідентичний. Це свідчить, що переписувачі розуміли його значення.
• Перша картографічна фіксація назви «Vkraina» з’явилася лише у XVII столітті на картах Гійома де Боплана. До того слово жило переважно в літописах і документах.
• У 1676 році гетьман Юрій Хмельницький уже офіційно титулувався «князем України». Це один із перших випадків політичного вживання назви на державному рівні.
• Деякі дослідники вказують на можливі ще раніші усні форми. У «Слові святого Григорія» XI століття трапляється вираз «по українах» у значенні «по землях». Якщо це так, то письмова фіксація 1187 року лише закріпила те, що вже побутувало.

Від порубіжжя до назви держави: довгий шлях слова

Після монгольської навали згадки про Україну на певний час рідшають. Але слово не зникає. У XIV–XV століттях воно знову набирає сили на землях Великого князівства Литовського. Там «Україна» означає вже ширші простори Подніпров’я. У XVI столітті козаки роблять його своїм. Для них Україна — це вільна земля, територія, де народжується нова політична спільнота.

Богдан Хмельницький свідомо використовує назву в документах. Він розуміє: «Русь» уже занадто розмита, її привласнюють інші. «Україна» звучить чітко, по-своєму. У листах Петра Сагайдачного 1622 року читаємо про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу». Це вже не просто географія. Це політична заява.

У XIX столітті, коли формується модерна нація, назва остаточно перемагає. Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський — усі вони працюють із цим словом як з інструментом самоусвідомлення. А в 1917–1918 роках воно стає офіційною назвою Української Народної Республіки. 1991-й лише підтвердив те, що вже давно жило в мові й у серцях.

Цікаво спостерігати, як одне слово з літописного рядка виросло до масштабу держави. Воно пережило князівські чвари, орди, імперії, тоталітарні режими. І щоразу поверталося — то як туга за князем, то як козацька вольниця, то як сучасна країна на карті Європи.

Чому ця дата важлива сьогодні

1187 рік — не просто історичний курйоз. Це доказ безперервності. Коли хтось намагається переконати, що українська ідентичність — явище пізнє, штучне, вигадане в XIX столітті, достатньо відкрити Іпатіївський список. Там уже є Україна. Не як провінція, не як окраїна чужої держави, а як земля, яка вміє тужити за своїм князем.

Сучасні історики продовжують сперечатися про нюанси значення. Одні підкреслюють прикордонний характер, інші — внутрішню цілісність. Але сам факт існування слова в XII столітті вже не підлягає сумніву. Цифрові скани рукописів, порівняльний аналіз списків, лінгвістичні реконструкції — усе сходиться в одній точці: 1187 рік.

Для тих, хто тільки починає цікавитися історією, ця дата — чудовий вхід. Вона коротка, конкретна, емоційна. Для тих, хто вже глибоко в темі, вона відкриває цілий пласт дискусій: від етимології до політичного використання назви в різні епохи. В обох випадках рядок літопису працює однаково добре. Він з’єднує минуле з теперішнім одним простим реченням: Україна багато потужила.

А далі — уже наша черга вирішувати, що означає це слово сьогодні. Бо історія назви ніколи не закінчується. Вона лише набуває нових шарів. І кожне нове покоління додає свій відтінок до того, що колись написав невідомий чернець у Видубицькому монастирі, дивлячись на землі, які вже тоді називалися Україною.