Микола Олександрович Васильков народився 13 січня 1973 року в Києві в родині, де мистецтво й кіно були не просто професією, а способом життя. Його мати — відома українська письменниця Марина Меднікова, батько — кінопродюсер Олександр Васильков. У такому середовищі хлопець з дитинства вбирав історію, образи й вміння бачити за кадром те, що інші пропускають. Саме ця здатність пізніше зробила його одним із найяскравіших голосів українського спортивного телебачення.
Дитинство пройшло на Оболоні — тоді ще молодому київському мікрорайоні, де майже всі говорили російською, а двір був справжньою школою життя. Тут він ходив до однієї школи з майбутнім футбольним генієм Андрієм Шевченком. Між ними різниця в чотири роки, але дворові майданчики й спільні знайомства вже тоді пов’язали їхні долі. Пізніше саме ця дитяча близькість допоможе Василькову стати людиною, якій Шевченко довіряв у найскладніші моменти кар’єри тренера збірної.
Шлях до телебачення виявився звивистим. Спочатку юнак працював в Інституті електрозварювання імені Патона, звідки його направили на зварювальний факультет КПІ. Один семестр — і відрахування. Потім спроби вступу до морської академії й одночасно до Інституту культури. З двох варіантів він обрав бібліотечний факультет Інституту культури. Мати, яка тоді працювала на «Інтері», запропонувала спробувати себе в спортивній журналістиці. Так почалася історія, яка змінила українське спортивне телебачення.
Початок кар’єри та перші кроки на телебаченні
На СТБ Микола Васильков починав із репортажів у ранкову програму «Чайник». Потім перейшов до спортивної редакції «Вікон». Уже тоді проявлявся його стиль — гострий, іронічний, з увагою до деталей, які інші вважали неважливими. Авторська програма «Навколо спорту» стала першим серйозним кроком. На початку 2000-х разом із Ганною Ващенко він вів екстремальний проєкт «Х-Пансія» — щотижневик про молодіжну спортивну субкультуру. Це був час, коли українське телебачення лише вчилося говорити про спорт не канцелярською мовою.
Васильков став автором кількох документальних проєктів: «Максимальне стиснення», «Гранд-футбол», «Маестро». У 2004 році як креативний продюсер працював над стрічкою Сергія Буковського «Діагноз: перемагати» про українських спортсменів з інвалідністю. Керівництво СТБ не пропустило фільм в ефір через відверті сцени. Цей епізод показує, наскільки далеко він уже тоді був готовий іти заради правди.
Після розформування спортивної редакції СТБ програму «Вікна-спорт» перевели на ICTV. У 2008 році Васильков повернувся на канал і став співавтором проєкту «Інший футбол» — скандальної, живої, місцями провокаційної програми про життя футбольних зірок. Вона швидко набрала аудиторію. У 2010 році середня частка склала 9,5 % серед цільової аудиторії 14–49 років — найкращий результат серед спортивних програм року.
Золота ера: «Третій тайм» і Чемпіонат світу-2010
2009 рік приніс програму, яку досі згадують як еталон українського спортивно-розважального телебачення — «Третій тайм». Разом із Віктором Леоненком і Олександром Сидоренком Васильков створив студію, де футбол обговорювали без пафосу й цензури. Глядачі відчували себе учасниками розмови, а не слухачами офіційних коментарів. У 2010 і 2011 роках програма двічі поспіль отримала «Телетріумф» у номінації «Найкраща спортивна програма».
Паралельно він разом із оператором Олександром Терновим висвітлював Чемпіонат світу-2010 у Південній Африці. Репортажі з Кейптауна стали класикою. Живі, емоційні, з гумором і гострим оком на деталі — вони задали новий стандарт спортивного репортажу в Україні. Того ж року есе «Ярмарок марнославства» викликало справжній резонанс. Васильков набув репутації скандального журналіста, який не боїться говорити те, що інші лише думають.
У 2011 році разом із Артемом Франковим і Валентином Щербачовим його визнали одним із трьох найкращих футбольних журналістів за перші двадцять років незалежності України (нагорода «Вікторія футболу»). Він з’являвся в розважальних шоу — «Море по коліно», «Жіноча логіка», «Хто зверху?», «Я люблю Україну». У французькому проєкті «Ігри патріотів» команда України перемогла суперників із семи країн, а Васильков виграв два конкурси, одягнений у костюми жаби та рибки.
Робота зі збірною України та Андрієм Шевченком
Під час Євро-2012 Васильков працював team speaker національної збірної. У 2016 році, коли Андрій Шевченко очолив команду, він став радником-консультантом і прес-аташе головного тренера. Знайомство з дитинства на Оболоні переросло в професійну довіру. Шість років у команді Шевченка — це постійна присутність на зборах, матчах, пресконференціях. Разом із Антоном Світличним він створив YouTube-шоу «Взбірна», яке давало глядачам ексклюзивні кадри зсередини.
Після Євро-2020 у 2021 році Васильков відійшов від роботи в Асоціації. Він каже, що радий більше не бути на пресконференціях — шість років вистачило. Проте зв’язки зі збірною залишилися. Під час війни волонтерський штаб, який він створив, регулярно проводить гуманітарні акції на матчах національної команди.
Документальне кіно та інші проєкти
Васильков ніколи не обмежувався лише спортом. У 2013 році разом із компаньйонами створив продюсерський центр Avtor Films Productions. Сценарист документальної стрічки «Американська мрія» та її продовження «Американська мрія. У пошуках правди». Фільм показували в Україні, США та Великій Британії серед діаспори, а фрагменти потрапили в спеціальний випуск «Фактів» на ICTV до Дня Незалежності 2017 року.
У 2020 році він став співавтором і сценаристом фільму «ЮКІ» — історії українських хокеїстів, які вигравали Кубок Стенлі. Серед героїв — Вейн Грецкі, Джонні Буцик, Орест Кіндрачук, Руслан Федотенко та інші. Робота над такими проєктами показує, наскільки широко він бачить українську спортивну історію — не лише футбол, а й ті сторінки, які часто залишаються в тіні.
Волонтерський фронт: «Рестовратор. Картопляне військо»
Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Васильков повернувся з Вірменії, де працював за контрактом. У березні разом із ресторатором Дмитром Дубасом створив гуманітарний штаб «Рестовратор. Картопляне військо». Спочатку розвозили обіди військовим, у лікарні, на пости територіальної оборони. Потім зареєстрували громадську організацію «Рестовратор». Дубас став головою, Васильков — членом правління.
Штаб швидко виріс. До 40 волонтерів на ротаційній основі, десятки машин, постійні збори техніки, медикаментів, грошей. Основні напрямки — допомога внутрішньо переміщеним особам, підтримка шпиталів, забезпечення фронту. Найсистематичніший проєкт — «День переселенця», який проходить двічі на тиждень. Також Васильков став співзасновником благодійного фонду Fly High / «Сягай небес» разом із баскетболістом Станіславом Медведенком.
Окреме місце займає футбольна команда «Мрія-Гостомель» — перша у світі команда, зібрана виключно з переселенців. Ідея народилася в колі волонтерів. Команда пройшла регіональні аматорські змагання й у 2025 році вже виступала в Аматорському чемпіонаті України. Васильков був почесним президентом клубу. Пізніше засновники передали управління футбольним фахівцям, а самі зосередилися на соціальній місії через спорт. Цей проєкт став прикладом того, як спорт може стати інструментом реабілітації й інтеграції людей, які втратили дім.
Цікаві факти про Миколу Василькова
- У прямому ефірі Андрій Шевченко жартома «вкрав» у нього гаманець — епізод, який сам Васильков називає піком своєї популярності.
- Під час «Ігор патріотів» у Франції він виграв два конкурси в костюмах жаби та рибки, забезпечивши перемогу українській команді.
- Есе «Ярмарок марнославства» 2010 року зробило його скандальною фігурою, але водночас закріпило статус людини, яка говорить те, що думає.
- Програма «Третій тайм» стала настільки культовою, що «Велика різниця» зняла на неї пародію.
- Футбольна команда «Мрія-Гостомель» отримала статус «Відкриття року» в Україні, а самого Василькова визнали найкращим президентом аматорського футбольного клубу.
Особисте життя Миколи Василькова теж тісно пов’язане з телебаченням. Він був одружений з редакторкою глянцевих видань Катериною Давидовою, від цього шлюбу має доньку Станку 2005 року народження. Пізніше з телеведучою та коментаторкою тенісу Катериною Зінченко народилися син Макар (2012) і донька Алевтина (2014). Катерина — донька відомого телевізійного менеджера Олександра Зінченка.
Сьогодні Микола Васильков — це вже не лише голос спортивних програм 2010-х. Це людина, яка перенесла свою енергію, зв’язки й уміння організовувати з телестудії на волонтерський фронт. Його штаб працює щодня: збори, розвозки, турніри, допомога сім’ям. Він каже, що волонтерський рух в Україні — явище унікальне для світу. І сам є одним із тих, хто це явище створює власними руками.
Від дворового футболу на Оболоні до прямих включень із ПАР, від «Третього тайму» до «Дня переселенця» — шлях Миколи Василькова показує, як професійна пристрасть може перерости в щось більше. У те, що тримає людей у найважчі часи. І саме тому його ім’я сьогодні звучить не лише в контексті спортивної журналістики, а й у розмовах про те, як українці вміють допомагати одне одному, коли це потрібно найбільше.