Коли погляд зустрічається з манулом, здається, ніби хтось навмисне намалював на мордочці вічний вираз легкого роздратування. Круглі жовті очі, низько посаджені вуха, густі бакенбарди і шерсть, яка нагадує розкішне зимове хутро, роблять цього звіра одним із найвпізнаваніших серед малих кішок. Манул, або палласів кіт, — хижий ссавець родини котових, єдиний представник роду Otocolobus. Він не перевищує розмірами звичайну домашню кішку, але виглядає набагато солідніше завдяки короткому масивному тулубу, товстим лапам і неймовірно густому хутру.
Наукова назва Otocolobus manul походить від грецьких слів, що означають «потворне» або «укорочене вухо», а саме слово «манул» прийшло з монгольської і просто означає «дикий кіт». Першим європейцем, який описав тварину в 1776 році, став німецький натураліст Петер-Симон Паллас. Він зустрів звіра на узбережжі Каспійського моря і дав йому початкову назву Felis manul. Згодом англійський учений Вільям Томас Бланфорд увічнив ім’я першовідкривача, і з’явилася друга назва — палласів кіт.
Цей кіт не просто цікавий зовні. Він один із найдавніших живих представників котових. Генетичні дослідження показують, що лінія манула відокремилася від спільних предків кілька мільйонів років тому. Він пристосувався до життя в суворих умовах, де температура взимку легко падає до мінус п’ятдесяти, а літо приносить пекуче сонце і пилові бурі. Саме тому його історія — це історія виживання в місцях, де більшість інших кішок просто не змогли б існувати.
Зовнішність, яка збиває з пантелику
Довжина тіла манула коливається від 46 до 65 сантиметрів, хвіст додає ще 21–31 сантиметр, а вага рідко перевищує п’ять кілограмів. Самці трохи більші за самок. Через густе хутро здається, що перед тобою солідний звір, але під усім цим пишним «пальто» ховається досить компактне тіло на коротких товстих лапах. Хвіст рівномірно товстий, з округлим кінчиком, і часто виглядає так, ніби його окремо приклеїли.
Голова куляста, з широкими щоками, на яких ростуть довгі пучки волосся — своєрідні бакенбарди. Вуха маленькі, округлі і сидять так низько й широко, що манул може виглядати з-за каменя, майже не показуючи силуету. Очі великі, жовті, а зіниці залишаються круглими навіть при яскравому світлі — рідкісна особливість серед малих кішок. Більшість котів стискають зіниці у вузькі щілини, а манул зберігає круглі, як у пуми чи гепарда.
Хутро — головна гордість цього виду. Це найгустіше хутро серед усіх котових. На одному квадратному сантиметрі спини може бути до дев’яти тисяч волосків, довжина окремих волосин сягає семи сантиметрів. Взимку воно стає ще щільнішим, а влітку трохи рідшає. Забарвлення сіре з різними відтінками — від майже сріблястого до охристого чи рудуватого. Білі кінчики волосся створюють ефект «інею», а на тілі можна розгледіти кілька слабких поперечних смуг. Хвіст прикрашений темними кільцями і чорним кінчиком.
Така зовнішність — не просто прикраса. Низькі вуха допомагають маскуватися серед каміння, густе хутро тримає тепло навіть на голій землі, а кругла морда і широкі щоки дозволяють виглядати з укриття, не видаючи себе повністю. Манул виглядає сердитим не тому, що постійно злий. Це просто анатомія: коротка морда, низько посаджені очі і густі бакенбарди створюють саме такий вираз.
Де живе манул і чому саме там
Ареал манула величезний, але сильно порізаний. Він простягається від західного Ірану та Вірменії через Середню Азію, Казахстан, Киргизстан, Афганістан і Пакистан далі на схід — до Монголії, Тибету, західного Китаю і південного Сибіру. В Росії його можна зустріти на Алтаї, в Тува, Бурятії та Забайкаллі. Окремі спостереження є навіть у Непалі, зокрема на висотах понад п’ять тисяч метрів біля Евересту.
Манул уникає густих лісів і глибокого снігу. Йому потрібні відкриті простори — кам’янисті степи, напівпустелі, гірські схили з рідкими чагарниками. Сніговий покрив не повинен перевищувати 10–20 сантиметрів, інакше короткі лапи просто грузнуть. У горах він піднімається до 4800 метрів, а іноді й вище. Клімат тут різко континентальний: люті морози взимку і спека влітку. Саме в таких умовах манул почувається впевнено.
Житло він обирає в тріщинах скель, під камінням, у старих норах бабаків або борсуків. День проводить у схованці, а на полювання виходить у сутінках або на світанку. Територія однієї особини може сягати кількох десятків квадратних кілометрів. Самці контролюють більші ділянки, ніж самки, і майже ніколи не перетинаються з іншими манулами, окрім сезону розмноження.
Спосіб життя справжнього інтроверта
Манул — самотник за характером. Він не утворює зграй, не шукає компанії і рідко подає голос. Коли все ж видає звуки, це може бути хрипке нявкання, схоже на гавкіт маленького собаки, різке пирхання або низьке бурчання. Муркотіти він уміє, але робить це неохоче і тільки в спокійному стані.
Бігати швидко манул не вміє і не любить. Він один із найповільніших серед диких кішок. Замість погоні використовує засідку. Підповзає низько до землі, користуючись маскуванням, і чекає. Іноді просто сідає біля нори і терпляче виглядає, коли з’явиться здобич. Якщо небезпека близька, він або застигає на місці, зливаючись з камінням, або ховається. У крайньому випадку лягає на спину і обороняється всіма чотирма лапами.
Цей кіт не піддається прирученню. Навіть народжені в зоопарку манули зберігають дикий темперамент. Вони легко стресують, мають чутливу імунну систему і погано переносять присутність людини. Спроби тримати їх як домашніх тварин закінчуються погано і для людей, і для самих тварин.
Чим харчується манул
Основу раціону складають пищухи — невеликі ссавці, схожі на хом’яків. Вони дають більше половини всієї їжі. Далі йдуть різні гризуни: піщанки, полівки, хом’ячки, іноді ховрахи. Рідше манул ловить зайців-толаїв, молодих бабаків, невеликих птахів, ящірок і навіть комах улітку. Іноді не гидує падаллю чи ягодами.
Полювання відбувається переважно з засідки. Манул може годинами сидіти біля нори, чекаючи, поки здобич визирне. Він не витрачає енергію даремно — у суворих умовах це питання виживання. Вага однієї порції зазвичай становить від 50 до 300 грамів. Взимку, коли здобич стає рідшою, манул набирає жир і може втратити майже половину ваги до літа.
Розмноження і вирощування потомства
Гон відбувається один раз на рік — у лютому-березні. У самок тічка дуже коротка, іноді всього 24–48 годин. Самці в цей період активно шукають партнерів і можуть влаштовувати сутички. Вагітність триває 60–75 днів. Кошенята з’являються в квітні-травні, коли вже тепліше і з’являється більше їжі.
У виводку зазвичай від двох до шести малюків, хоча бувають і більші. Новонароджені важать менше 300 грамів, сліпі і абсолютно безпорадні. Очі відкриваються на 10–12 день. Молоком годують близько двох місяців. До чотирьох-п’яти місяців кошенята вже вміють полювати самостійно, а до дев’яти-десяти місяців стають статевозрілими і йдуть на власні території.
Смертність серед молодняку висока — іноді до 60–70 відсотків. Причини різні: хижаки, хвороби, нестача їжі, суворі зими. У дикій природі манули рідко живуть довше шести-восьми років. У зоопарках тривалість життя може сягати 11–12, а іноді й більше років.
Цікаві факти про манула
- Хутро манула настільки густе, що на квадратному сантиметрі може бути до дев’яти тисяч волосків — це абсолютний рекорд серед котових.
- Зіниці залишаються круглими навіть при яскравому світлі, на відміну від більшості кішок.
- Міжнародний день манула відзначають 23 квітня. Дату обрали, бо саме в цей період починається сезон розмноження.
- У Московському зоопарку живе знаменитий манул Тимофій, який став живим символом закладу і героєм багатьох мемів. Він регулярно набирає вагу взимку до 6–6,5 кг і скидає майже половину до літа.
- Манул може переносити морози до мінус п’ятдесяти градусів завдяки густому хутру і звички згортатися, підкладаючи хвіст під лапи.
- Він один із найповільніших диких котів і майже ніколи не бігає довго.
- У зоопарках світу налічується лише близько 150–200 особин, і розмноження залишається складним через чутливість до стресу і хвороб.
Охорона та сучасний статус
За оцінками Міжнародного союзу охорони природи, у світі налічується близько 58 тисяч дорослих особин. Найбільша популяція живе в Монголії. Статус виду — «викликає найменші побоювання» (Least Concern), але раніше він мав категорію близького до вразливого. Популяція має тенденцію до зменшення. В багатьох країнах, зокрема в Росії, Казахстані, Киргизстані та Китаї, манул занесений до національних Червоних книг.
Головні загрози — браконьєрство (хоча хутро не дуже цінне), випадкове потрапляння в пастки, призначені для інших тварин, напади бродячих собак, отруєння при боротьбі з гризунами і фрагментація середовища. Глибокий сніг і особливо суворі зими теж сильно впливають на чисельність. У деяких регіонах популяції коливаються дуже різко — від кількох тисяч до кількох сотень і назад протягом кількох років.
Охорона включає заборону полювання на всьому ареалі, включення до Додатку II CITES, створення охоронюваних територій і програми розведення в зоопарках. Новосибірський зоопарк став одним із лідерів із розмноження манулів у неволі. Саме звідти походять багато тварин у російських колекціях, включно з відомим Тимофієм.
Спостереження за манулами у природі залишаються рідкісними. Фотопастки в заповідниках час від часу фіксують цих обережних звірів, і кожне таке відео чи фото стає подією. Науковці продовжують вивчати генетику, адаптації до високих висот і вплив зміни клімату на майбутнє виду.
Манул не потребує людської любові у вигляді спроб приручити його. Йому потрібен простір — кам’янисті схили, рідкісні чагарники, тиша і відсутність пасток. Поки ці умови зберігаються, пухнастий відлюдник із вічно сердитою мордою продовжуватиме сидіти на своєму камені, вдивляючись у степ жовтими круглими очима і залишаючись одним із найзагадковіших хижаків Азії.