Валерій Федорович Залужний народився 8 липня 1973 року в невеликому місті Новограді-Волинському, яке сьогодні носить історичну назву Звягель. Хлопчик із родини звичайних робітників — мати працювала на залізничному вокзалі, батько на місцевому заводі — змалку мріяв про військову форму. Не про гучні звання чи паради, а про справжню службу, де кожне рішення впливає на долю людей. Сьогодні цей чоловік — генерал у відставці, Герой України, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії, а також постійний представник при Міжнародній морській організації. Його ім’я стало символом стійкості української армії в найважчі дні повномасштабної війни.
Шлях від провінційного хлопця до людини, чиє обличчя з’явилося на обкладинці Time і яку називали «Залізним генералом», не був прямим. Він проліг через технікум, військові училища, окопи Донбасу, бункери Києва і нарешті — дипломатичні кабінети Лондона. Кожен етап додавав шарів досвіду, а головне — розуміння, що справжня сила командира полягає не в наказах, а в умінні чути тих, хто стоїть поруч.
Дитинство у Звягелі та перші кроки до мрії
У тихому містечку на Житомирщині 1970-х життя текло розмірено. Маленький Валерій ріс між залізничними коліями і заводськими цехами. Батьки не були кадровими військовими, проте дисципліна й відповідальність у родині відчувалися щодня. Він закінчив звичайну міську школу № 9 у 1989 році. Вчителі згадували його як спокійного, уважного хлопця, який більше слухав, ніж говорив.
Після школи вибір упав на Новоград-Волинський машинобудівний технікум. У 1993 році Валерій отримав диплом з відзнакою за спеціальністю, пов’язаною з ремонтом сільськогосподарської техніки. Але технікум став лише проміжною станцією. Мрія про військову службу не відпускала. Він вступив на загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних військ і в 1997 році закінчив його знову з відзнакою.
Саме там, у казармі курсантів, відбулася одна з тих історій, які пізніше сам Залужний назве містичними. Навесні 1997 року випадкова попутниця, подивившись йому в очі, раптом сказала, що попереду велика війна, і саме він буде в ній головним. Курсант тоді лише посміхнувся. Через чверть століття ці слова згадалися з особливою гостротою.
Військова кар’єра: сходинка за сходинкою
Після Одеси почалася класична військова драбина. Командир взводу, командир навчального взводу, командир бойового взводу, командир роти курсантів, командир батальйону. Кожна посада вимагала не лише знань, а й уміння працювати з людьми. У 2005 році Залужний вступив до Національної академії оборони України і через два роки закінчив її із золотою медаллю. Його призначили начальником штабу — першим заступником командира 24-ї окремої механізованої бригади в Яворові.
У жовтні 2009 року він став командиром 51-ї окремої механізованої бригади у Володимирі-Волинському. Ця бригада стала для нього справжньою школою. Саме тут він навчився балансувати між жорсткістю вимог і людяністю. У 2014 році, коли Росія розпочала гібридну агресію, Залужний уже мав досвід командування на сході. Він працював заступником командира сектора «С» на Донеччині.
Подальший шлях був стрімким: 2017 рік — начальник штабу Оперативного командування «Захід», звання генерал-майора. 2018 рік — начальник Об’єднаного оперативного штабу ЗСУ — перший заступник командувача Об’єднаних сил. 9 грудня 2019 року — командувач Оперативного командування «Північ». Кожна нова посада додавала розуміння, що сучасна війна вимагає не лише танків, а й гнучкості мислення.
У 2014 році він завершив навчання в Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського як найкращий випускник оперативно-стратегічного рівня і отримав перехідний меч королеви Великої Британії. У 2020 році захистив магістерську роботу з міжнародних відносин в Острозькій академії. А вже під час великої війни, у грудні 2023 року, здобув ступінь доктора філософії з права в Одеській юридичній академії. Освіта для нього ніколи не була формальністю — це був інструмент, який допомагав бачити війну ширше, ніж лінію фронту.
Головнокомандувач: 2021–2024 роки
27 липня 2021 року президент Володимир Зеленський призначив Валерія Залужного Головнокомандувачем Збройних Сил України. Він став першим на цій посаді, хто ніколи не служив у радянській армії. З перших днів новий головком заявив: реформа ЗСУ за стандартами НАТО має починатися зі зміни ставлення до людей. «Я б хотів, щоб ви повернулися обличчям до людей, до своїх підлеглих», — сказав він тоді.
Коли 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Залужний уже кілька місяців готував армію до найгіршого сценарію. Він дозволив командирам на місцях відкривати вогонь без багаторівневих узгоджень, зменшив бюрократію, зберіг засоби протиповітряної оборони. Під його керівництвом українські війська зупинили наступ на Київ, звільнили Харківщину, повернули Зміїний. Світ побачив генерала, який говорить тихо, але діє жорстко.
У травні 2022 року журнал Time включив його до списку ста найвпливовіших людей світу. У березні того ж року він отримав звання генерала — найвище військове звання України. Його стиль командування називали «адаптивним»: він уміло делегував повноваження, збирав інформацію з фронту і швидко змінював тактику. У листопаді 2023 року в статті для The Economist він прямо сказав: війна перейшла в позиційну фазу, схожу на Першу світову. Це викликало бурхливу реакцію, але показало його чесність.
«Ми не маємо права перекласти цю війну на наших дітей. Битва за кожне місто і село нашої країни варта окремої книги», — ці слова Залужного стали своєрідним кредо того періоду.
Відставка, Герой України і дипломатична місія
8 лютого 2024 року Валерія Залужного звільнили з посади Головнокомандувача. Наступного дня президент присвоїв йому звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». 8 травня того ж року генерала звільнили з військової служби за станом здоров’я з правом носити військову форму. А вже 9 травня призначили Надзвичайним і Повноважним Послом України у Великій Британії.
У липні 2024 року він вручив вірчі грамоти і офіційно розпочав роботу в Лондоні. У березні 2025 року додатково став постійним представником України при Міжнародній морській організації. Станом на літо 2026 року Валерій Залужний продовжує виконувати обов’язки посла. Він активно працює над зміцненням двосторонніх відносин, підписує угоди в сфері оборонних технологій, космосу, культури. Британська сторона цінує його військовий досвід і стратегічне мислення.
У грудні 2024 року вийшла його перша книга «Моя війна» — частина запланованої трилогії. Рукописи збирала і редагувала дружина Олена. Книга розповідає не стільки про бойові операції, скільки про внутрішню боротьбу: з власними страхами, з людьми, які стають на заваді, з обставинами. Залужний адресував її молоді: «У житті можливо все, якщо ти дуже цього хочеш. Мрійте і йдіть до своєї мрії».
Особисте життя: тил, який тримає
Понад двадцять років поруч із Валерієм — дружина Олена, фінансистка за фахом. До переїзду в Лондон вона працювала в Укргазбанку. У подружжя немає спільних біологічних дітей, але вони разом виховали двох доньок від попередніх шлюбів. Старша, Аріна, обрала військову службу і служить у Київському гарнізоні. Молодша, Христина, закінчила Одеський медичний університет і працює лікаркою.
Олена стала для генерала не просто дружиною, а справжнім тилом. Під час найважчих днів 2022 року вона залишалася поруч, відмовившись від евакуації. Саме вона збирала рукописи майбутньої книги. Залужний неодноразово публічно дякував їй за підтримку, називаючи найближчою людиною.
Цікаві факти про Валерія Залужного
- У 2023 році американський громадянин українського походження Григорій Степанець заповів йому мільйон доларів. Генерал повністю передав ці кошти на потреби Збройних Сил і гуманітарні проєкти.
- Він став першим українським військовим, чиє обличчя з’явилося на обкладинці журналу Time.
- Як найкращий випускник Національного університету оборони отримав перехідний меч королеви Великої Британії — символ, який сьогодні виглядає особливо символічно з огляду на його дипломатичну місію в Лондоні.
- У 2019 році в аеропорту Брюсселя його тимчасово затримали через російський запит до Інтерполу. Ситуацію швидко вирішив посол України при НАТО.
- У книзі «Моя війна» він згадує, що в юності серйозно розглядав можливість стати коміком. Доля обрала інший шлях.
- Навіть після переходу на дипломатичну роботу він зберігає високий рівень довіри серед українців — за даними опитувань 2025 року, понад 70 % респондентів висловлювали йому підтримку.
Сьогодні Валерій Залужний живе і працює в Лондоні, але його голос чути далеко за межами британської столиці. Він пише статті, виступає в університетах, зустрічається з політиками, нагадує світу про ціну української стійкості. Його біографія — це не просто список посад і дат. Це історія людини, яка пройшла шлях від технікуму в маленькому містечку до кабінету посла великої держави і при цьому не втратила здатності говорити про людяність навіть у найжорстокіші часи.
Кожна нова сторінка його життя показує: справжній командир не зникає після зміни посади. Він просто змінює поле бою. І поки війна триває, а Україна шукає свій шлях до перемоги, досвід і голос Залізного генерала залишаються частиною цієї боротьби.