Сім вищих керівників більшовицького режиму — Йосип Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Мендель Хатаєвич і Влас Чубар — стоять у центрі судового визнання 2010 року як організатори Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні. Апеляційний суд Києва підтвердив висновки слідчих СБУ: ці люди свідомо створили умови, розраховані на фізичне знищення частини української нації через штучний голод. Технологію терору голодом розробили четверо з найближчого оточення Сталіна — Молотов, Каганович, Постишев і Всеволод Балицький. Саме їхні постанови, телеграми, комісії та «чорні дошки» перетворили українське село на територію масової смерті.
Прямі втрати, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАН України, сягають близько 3,9 мільйона осіб у межах УСРР, а загальні демографічні втрати з урахуванням ненароджених — близько 4,5 мільйона. Інші дослідження називають цифри від 3 до понад 7 мільйонів лише в Україні, а з урахуванням українських територій Кубані та інших регіонів — ще вищі. За цими сухими цифрами ховаються спорожнілі хати, матері, що годували дітей лободою, і села, звідки нікому було виїхати через блокаду.
Історичний контекст: від колективізації до терору голодом
Наприкінці 1920-х років Сталін розпочав форсовану колективізацію. Українське селянство, яке після революції зберегло сильні традиції самостійного господарювання, чинило опір. Повстання 1930 року, масовий вихід із колгоспів, приховування зерна — усе це викликало лють у Кремлі. Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року прямо писав, що «Україна може бути втрачена», якщо не вжити найжорсткіших заходів. Цей документ став одним із ключових доказів умислу.
Плани хлібозаготівель 1932 року були свідомо нереальними. На Україну наклали квоту, яка перевищувала можливості навіть за сприятливих умов. Коли збір зерна відставав, у села кинули надзвичайні комісії. 22 жовтня 1932 року Політбюро створило Надзвичайну комісію з хлібозаготівель в УСРР на чолі з Молотовим. Паралельно Каганович вирушив на Північний Кавказ, де також жили переважно українці, а Постишев — на Поволжя. Мета була одна: вичавити все зерно, навіть посівне, і зламати опір.
7 серпня 1932 року з’явився сумнозвісний «закон про п’ять колосків». За жменю зерна з колгоспного поля загрожував розстріл або десять років таборів. За кілька місяців за цим законом засудили десятки тисяч людей. Водночас СРСР продовжував експортувати зерно за кордон, отримуючи валюту для індустріалізації. Люди вмирали біля елеваторів, набитих хлібом, який їм не давали.
Головні організатори: ролі та конкретні дії
Йосип Сталін тримав усі нитки в руках. Він особисто затверджував плани, читав доповіді про голод і вимагав посилення репресій. Його листи до Кагановича та Молотова сповнені вимог «закрутити гайки» і покарати «саботажників». Саме Сталін ініціював блокаду кордонів і заборону виїзду селян з України та Кубані директивою від 22 січня 1933 року.
В’ячеслав Молотов як голова Раднаркому СРСР очолив комісію в Україні. Він особисто їздив областями, тиснув на місцеве керівництво і вимагав виконання плану «за будь-яку ціну». Під його керівництвом запровадили систему «червоних валків» — бригад, які обшукували хати, забирали не лише зерно, а й картоплю, квасолю, навіть м’ясо. Молотов знав про масштаби голоду, але не зупинив конфіскації.
Лазар Каганович, секретар ЦК ВКП(б), став одним із головних архітекторів «чорних дощок». Цей механізм ізоляції сіл, які не виконували план, передбачав повну блокаду: заборону торгівлі, вивезення всіх продуктів, оточення озброєними загонами. Каганович активно працював і на Кубані, де українське населення теж зазнало страшних втрат. Він пропонував кадрові чистки і жорсткіші покарання.
Павло Постишев у січні 1933 року прибув в Україну як другий секретар ЦК КП(б)У і фактично взяв владу в свої руки. Він керував «очищенням» партійних рядів, посилив репресії і блокував будь-яку допомогу голодуючим. Під його наглядом смертність досягла піку навесні 1933-го.
Станіслав Косіор, генеральний секретар ЦК КП(б)У, виконував директиви Москви на місці. Хоча пізніше його самого репресували, у 1932–1933 роках він підписував постанови про посилення хлібозаготівель і репресії. Мендель Хатаєвич, другий секретар, відкрито говорив про «злам хребта куркульщині» і українському націоналізмові. Влас Чубар як голова Раднаркому УСРР затверджував плани і брав участь у роботі комісій.
Окрему роль відігравав Всеволод Балицький, голова ДПУ УСРР. Його органи проводили масові арешти, обшуки, депортації. Саме чекісти забезпечували виконання наказів на низовому рівні.
Механізми знищення: як працювала машина голоду
Головним інструментом стали нереальні квоти і тотальна конфіскація. У селян забирали не лише товарне зерно, а й посівний матеріал, продукти з комор, навіть їжу з печей. «Чорні дошки» перетворювали села на зони смерті: туди не завозили товари, звідти не випускали людей. Паспортна система, запроваджена в листопаді 1932-го, зробила втечу майже неможливою.
Бригади «буксирників» і «червоних валків» ходили від хати до хати з щупами, шукаючи закопане зерно. Людей били, заарештовували, розстрілювали. Ті, хто намагався втекти до міст або інших регіонів, повертали назад. Держава відмовлялася від іноземної допомоги і водночас продовжувала експорт.
Наслідки були жахливими. Люди їли траву, кору, котів, собак, а в найстрашніших випадках — тіла померлих. Епідемії тифу і дизентерії добивали ослаблених. Навесні 1933 року в деяких районах смертність перевищувала народжуваність у десятки разів.
Цікаві факти про організаторів і механізми Голодомору
- Сталін у листі до Кагановича прямо побоювався «втратити Україну» — це один із найяскравіших доказів політичного мотиву геноциду.
- «Закон про п’ять колосків» за кілька місяців призвів до тисяч розстрілів і десятків тисяч ув’язнених лише за жменьку зерна.
- Молотовська комісія ввела практику «натуральних штрафів»: у тих, хто не здавав хліб, забирали м’ясо, картоплю і всі запаси на 15 місяців.
- Балицький і його ДПУ створили густу мережу сексотів у селах, щоб виявляти навіть найменший опір.
- Після Голодомору більшість організаторів, крім Сталіна, Молотова і Кагановича, самі стали жертвами репресій 1937–1939 років.
- У 2010 році суд визнав їх винними посмертно, а кримінальну справу закрив через смерть обвинувачених.
Судове визнання і сучасна оцінка
13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва виніс постанову в кримінальній справі № 475. Суд підтвердив, що дії Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря і Хатаєвича становили геноцид української національної групи. Слідчі СБУ зібрали тисячі архівних документів, свідчень і експертиз. Справу закрили через смерть усіх фігурантів, але юридичний факт визнання залишився.
Сьогодні Голодомор офіційно визнаний геноцидом українського народу в Україні (закон 2006 року) та в понад тридцяти країнах світу. Науковий консенсус, особливо в українській і західній історіографії, схиляється до того, що голод був не випадковим наслідком колективізації, а цілеспрямованим інструментом придушення українського національного руху і селянського опору.
| Організатор | Посада у 1932–1933 | Ключова роль |
|---|---|---|
| Йосип Сталін | Генеральний секретар ЦК ВКП(б) | Ініціатор політики, контроль за виконанням, директиви про блокаду |
| В’ячеслав Молотов | Голова РНК СРСР | Очільник надзвичайної комісії в Україні, тиск на місцях |
| Лазар Каганович | Секретар ЦК ВКП(б) | Розробка «чорних дощок», робота на Кубані та в Україні |
| Павло Постишев | Секретар ЦК ВКП(б), пізніше в УСРР | Керівництво репресіями і чистками в Україні 1933 року |
| Станіслав Косіор | Генеральний секретар ЦК КП(б)У | Виконання директив Москви на республіканському рівні |
| Мендель Хатаєвич | Другий секретар ЦК КП(б)У | Репресії проти «націоналістичних елементів» |
| Влас Чубар | Голова РНК УСРР | Затвердження планів і участь у комісіях |
Дані таблиці базуються на матеріалах судової справи та дослідженнях українських істориків, зокрема на документах, оприлюднених СБУ та працях, доступних на ресурсах Національної академії наук України.
Людський вимір і пам’ять
За сухими списками імен і посад стоять мільйони конкретних доль. Матері, які закопували дітей у садках, бо не мали сил нести на кладовище. Старі, що вмирали мовчки, щоб не мучити рідних. Діти, які ходили селом і просили хоч щось їстівне. Фотографії Александра Вінербергера, зроблені в Харкові, зафіксували цей жах — опухлі тіла на вулицях, порожні погляди.
Багато організаторів пізніше самі потрапили під колесо репресій. Косіора, Постишева, Чубаря, Хатаєвича розстріляли в роки «великого терору». Балицький теж не уникнув цієї долі. Сталін, Молотов і Каганович дожили до природної смерті, так і не відповівши за свої злочини.
Сьогодні імена цих людей стерті з назв вулиць і міст в Україні в рамках декомунізації. Їхні портрети більше не висять у шкільних підручниках як «герої». Натомість зростає кількість досліджень, музеїв, меморіалів. Кожна нова розсекречена справа, кожне свідчення нащадків додає деталей до картини спланованого злочину.
Пам’ять про організаторів Голодомору — це не лише список прізвищ. Це розуміння, як тоталітарна машина перетворює політичні рішення на масову смерть. Як звичайні бюрократичні постанови стають зброєю геноциду. І як важливо зберігати цю пам’ять, щоб подібне ніколи не повторилося.